Орасио Кирога - Оповіді про кохання, божевілля та смерть

Однак вона з холодним виглядом пройшла мимо.

— Здається, вона про тебе вже не згадує, — сказав йому приятель, який стояв поруч і бачив те, що сталося.

— Так, не дуже! — усміхнувся він. — Шкода, бо ця дівчина мені справді подобалася.

Та коли лишився сам, заплакав над своїм лихом. Тепер, коли він знову її побачив! Як він любив її увесь цей час, хоча й думав, що більше не згадає! А тепер всьому кінець! Лясь, лясь, лясь! — повторював він, не усвідомлюючи цього. — Лясь! Усе скінчено!

І раптом: «А якщо вона мене не побачила? Звісно! Та звісно ж!». Його обличчя знову засяяло, і він ухопився за цю примарну ймовірність з глибокою переконаністю.

О третій годині по обіді він стукав у двері доктора Аррісабалаги. Його задум був простий: він проконсультується щодо якоїсь марниці з адвокатом і, можливо, побачить її.

Він пішов туди. Подзвонивши, почув, як хтось біжить через патіо, і Лідія, аби спинитися, мусила з силою вхопитись за скляні двері. Вона побачила Небеля, скрикнула і, прикривши руками легкість свого одягу, ще прудкіше втекла.

За якусь мить мати відчинила двері консультації і прийняла їхнього давнього знайомця поблажливіше, ніж чотири місяці тому. Небеля розпирало від блаженства, і позаяк сеньйора, схоже, не переймалася юридичними турботами Небеля, він уважав стократ за ліпше її присутність, аніж адвоката.

Він був як на жаринах від занадто палючого щастя. І позаяк мав вісімнадцять років, хотів одразу ж піти, аби на самоті, й уповні, насолодитися своєю незмірною радістю.

— Уже йдете? Так скоро? — сказала йому сеньйора. — Сподіваюся, ми матимемо щастя бачити вас знову… Чи не так?

— Так, пані!

— Усі в цьому домі дуже зрадіють… Гадаю, що всі! Хочете, спитаємо? — усміхнулася вона з материнським піддражнюванням.

— О, всією моєю душею! — відповів Небель.

— Лідіє! Зайди на хвильку! Тут є хтось, кого ти знаєш.

Лідія прийшла тоді, коли Небель уже підвівся. Підійшла до нього, очі її сяяли від щастя, і з милою незграбністю простягнула йому великий букет фіалок.

— Якщо вам це не завдасть клопоту, — повела далі мати, — ви могли б провідувати нас по понеділках… Що ви на це скажете?

— Це дуже мало, пані! — відказав юнак. — І по п’ятницях також. Ви дозволите?

Сеньйора розсміялася.

— Який ви нетерплячий! Не знаю… Послухаймо, що скаже Лідія. Що скажеш, Лідіє?

Дівча, яке не зводило з Небеля радісних очей, сказало йому просто в лице «так», бо саме йому призначалась її відповідь.

— Чудово. Отож до понеділка, Небелю.

Він заперечив:

— Чи дозволите мені прийти сьогодні ввечері? Нині надзвичайний день…

— Гаразд! І нині ввечері також. Проведи його, Лідіє.

Та Небель, який уже просто не міг встояти на місці, там само попрощався й утік зі своїм букетом із майже розтерзаними стеблами і з душею, яка вознеслася на сьоме небо від щастя.

Упродовж двох місяців у миті, коли вони стрічалися, в години, коли розлучалися, Небель і Лідія шалено кохали одне одного. Для нього, який був такий романтичний, що впадав у стан меланхолії через сіру мряку на дворі, ота рано розквітла дівчинка з її ангельським личком і блакитними очима, мабуть, була втіленням самого ідеалу. Для неї Небель був мужнім, гарним і розумним. Їхнє взаємне кохання потьмарювало тільки одне: неповноліття Небеля. Юнак, закинувши навчання, кар’єру й інші марноти, хотів одружитися. Він знав тільки те, що зовсім не може жити без Лідії і знесе все, що стоятиме цьому на заваді. Він передчував — чи радше відчував, — що скоро наскочить на підводний камінь.

Бо й справді, його батько, який був дуже невдоволений тим, що Небель через якусь карнавальну інтрижку втрачає рік, вирішив твердо розставити крапки над «і». Наприкінці серпня він заговорив із сином рішучим тоном:

— Мені сказали, що ти й далі навідуєшся до тих Аррісабалага. Це правда? Бо ти не удостоюєш мене жодним словом.

Небель побачив, що наближається буря, і його голос трохи тремтів, коли він відповідав:

— Я нічого не казав тобі, тату, бо знаю, що тобі не сподобається, коли я про це скажу.

— Ба! Можеш не завдавати собі клопоту, щоб мені сподобатися… Та я хочу знати про стан справ. Ти ходиш у той дім як наречений?

— Так.

— І тебе там серйозно сприймають?

— Гадаю, що так…

Батько пильно на нього глянув і забарабанив пальцями по столі.

— Чудово! Гаразд!.. Послухай, мій обов’язок — вказати тобі шлях. Ти добре знаєш, що робиш? Подумав про те, що може статися?

— Статися?.. Що?

— Що ти одружишся з цією дівчиною. Та завваж: ти вже в тому віці, аби принаймні все добре обміркувати. Ти знаєш, хто вона? Звідки? Ти знайомий із кимось, хто знав би, яке життя вона веде в Монтевідео?