Орасио Кирога - Оповіді про кохання, божевілля та смерть

— Так.

— Що ж, так я і думав… Бодай цьому пощастило… — прошепотів я, уже цілком понурий.

— Чому? — запитала вона.

Я не відповів, лиш різко здвигнув плечима і відвів погляд. Вона простежила за ним. Минула якась хвиля.

— Чому? — наполягала вона з тією настирливою і розсіяною впертістю жінок, коли вони починають почуватися з чоловіком цілком невимушено. Тепер вона стояла, і ще стоятиме кілька наступних митей, обпершись коліном на кріселко. Покусуючи якийсь папірчик, що невідомо звідки взявся, вона дивилася на мене, ледь помітно то піднімаючи, то опускаючи брови.

— Чому? — врешті відказав я. — Тому що він принаймні мав щастя не сидіти, як дурна лялька, біля чийогось ліжка; він може говорити серйозно і не бачити, як то піднімають, то опускають брови, буцімто не розуміючи про що мова… Тепер вам ясно?

Марія Ельвіра кілька секунд замислено дивилася на мене, а потім заперечно похитала головою, і досі стискаючи губами папірчик.

— Хіба це не так? — наполягав я, однак серце моє шалено калатало.

— Ні, не так…

— Маріє Ельвіро! — покликала здаля Анхеліка. Усі знають, що голос сестер зазвичай лунає вкрай несвоєчасно. Та ще ніколи не був він таким недоречним, як цього разу, — наче обілляв зимною водою.

Марія Ельвіра кинула свій папірчик і забрала коліно з кріселка.

— Я піду, — сказала вона зі сміхом, який я вже чув, коли вона фліртувала.

— Ще одну хвилинку! — сказав я.

— Більше жодної! — відповіла вона, відходячи і заперечно помахавши рукою.

Що мені лишилося робити? Хіба що ковтнути вологий папірчик, припасти устами до ямки, яку лишило по собі її коліно, і розтрощити крісло об стіну. А потім самому розбитися об дзеркало — через те, що ідіот. Найбільше я страждав від люті на самого себе. Чоловіча інтуїція! Психологія досвідченого чоловіка! І перша ж кокетка, чиє коліно залишило тут свій відбиток, так зухвало з цього всього потішається!

Я більше не можу. Я люблю її шалено і не знаю (і це найпечальніше), любить вона мене насправді чи ні. І сни, занадто багато снів і такого іншого: ми йдемо попід руку через залу, вона вся в білому, а я — як чорний силует біля неї. У залі тільки старші люди, усі вони сидять і дивляться, як ми проходимо. Однак це бальна зала. І вони говорять про нас: мозкова гарячка та її тінь. Я прокинувся і знову поринув у сон: до цієї зали вчащали небіжчики, щоденні жертви якоїсь епідемії. Біле вбрання Марії Ельвіри було саваном, а я — тією самою тінню, що й раніше, але тепер замість голови в мене був термометр. Ми завжди були мозковою гарячкою та її тінню.

Що я можу зробити з такими снами? Я більше не можу. Поїду в Європу, Північну Америку, будь-куди, де зможу її забути.

Для чого мені залишатися? Аби все почалося знову, і я один палав пристрастю, мов блазень, або ми розходилися щораз, коли почуємося близькими? О, ні! Цьому буде кінець. Я добре не знаю, як на моїх кресленнях позначиться ця відсутність сентиментів (так, сентиментів!), але лишатися було би безглуздо і глупо — нема для чого і далі розважати Марію Ельвіру.

Я міг би написати тут дещо відмінне від того, що написав, але волію лишень розказати те, що сталося того останнього дня, коли я бачив Марію Ельвіру.

Через браваду, або кидаючи виклик самому собі, чи через скорботну надію самогубця, напередодні свого від’їзду я пішов попрощатися з Фунесами. Уже десять днів я носив у кишені квитки — от як я сумнівавсь у самому собі. Марія Ельвіра прихворіла: щось там із горлом чи мігрень, але побачити її було можна. Я пройшов до зали, аби з нею привітатися. І застав її за в’ялим гортанням нот. Побачивши мене, вона трохи здивувалися, однак встигла швидко подивитись у дзеркало. Обличчя її було понурим, уста блідими, під запалими очима синці. Та як завжди вона була для мене найгарнішою, особливо тепер, бо я її втрачав.

Я просто сказав, що їду геть і бажаю їй великого щастя.

Спочатку вона мене не зрозуміла.

— Їдете? І куди саме?

— У Північну Америку… Я щойно вам сказав це.

— Ох! — прошепотіла вона, і я побачив, як уста її затремтіли. Та відразу ж вона глянула занепокоєно: — Ви занедужали?

— Ну, це не зовсім так… Та почуваюся я зле.

— Ох! — знову прошепотіла вона. І широко розплющеними очима подивилася через вікно надвір, як той, хто тратить розум.

Опріч усього надворі падав дощ, і в залі було темнувато.

Вона обернулася до мене.

— Чому ви їдете? — спитала.

— Гм, — я усміхнувся. — Розповідати про це можна довго, безконечно довго… Одним словом, я їду.