Орасио Кирога - Оповіді про кохання, божевілля та смерть

— Я щаслива, — усміхнулася вона.

За мить її очі знову мене покликали, і я знову нахилився:

— А потім… — ледве прошепотіла вона, повільно заплющуючи очі. Гадаю, думки раптом покинули її. Та її очі знову залило світло, вони світилися безрозсудним світлом щастя. І цього разу я добре розчув, ясно сприйняв слухом наступне запитання: — А коли я одужаю і вже не маритиму… Ти мене однаково любитимеш?

Божевілля опанувало моїм серцем! Потім! Коли я вже не маритиму! Чи ми всі збожеволіли в цьому домі, чи це зовнішнє відлуння моєї безнастанної тривоги через оце «потім»? Хіба можливо, аби вона це сказала? То був менінгіт чи ні? Марення чи ні? Отже, моя Марія Ельвіра…

Не знаю, що я відповів; припускаю, щось, що могло скандалізувати всю рідню, якби вони мене почули. Та я ледве щось прошепотів, щось ледве прошепотіла вона, усміхаючись… І заснула.

Коли я вернувся додому, голова мені ходила обертом від дикого бажання стрибати й верещати від щастя. Хто з нас може присягнути, що ніколи не відчував подібного? Бо задля ясності справу треба викласти так: хвора, яка страждає на маячення, через якесь психічне відхилення, кохає Х винятково в стані марення. З іншого боку, сам Х , який собі на лихо не годен зосередитися виключно на своїй медикаментозній ролі. І от хвора, зі своїм менінгітом і непритомністю (а її непритомність є безперечною), шепоче нашому приятелю:

— А коли я вже не маритиму… Ти мене однаково любитимеш?

Це те, що я називаю частковим божевіллям, явним і незаперечним. Учора ввечері, коли я вертався додому, мені на мить здалося, що я знайшов розгадку: Марії Ельвірі в її гарячковому стані наснилося, що вона прокинулась. Кому не доводилося бачити вві сні, що він бачить сон? Ясна річ, це найпростіше пояснення.

Та коли на паравані цього оманного кохання двійко бездонних очей, сповнених щастям, які самі тонуть у непідробній любові; коли бачиш, як ці очі в цілковитій відчуженості перебігають знайомими обличчями, аби впасти в екстатичне щастя, побачивши одне, попри марення і тисячі марень, як це, маєш право всю ніч мріяти про те кохання чи — будьмо відвертішими — про Марію Ельвіру Фунес.

Мрії, мрії і знову мрії! Минули два місяці, а мені іноді здається, що я досі марю. Заради Бога, хіба не мені простягнула вона по лікоть оголену руку, коли через лихоманку любі лиця домашніх здавались їй ворожими? Хіба не мої очі в безмірні хвилини вічності умиротворили погляд Марії Ельвіри, запаморочений коханням до мене?

Так, то був я. Та все скінчилося, минуло, завершилось, померло, стало ефемерним, ніби його ніколи й не було. Проте…

Я знову побачив її через три тижні. Вона була вже дужа, і мене запросили на вечерю. Спочатку був явний натяк на сентиментальну маячню хворої, зроблений з властивим цьому домові великим тактом, до якого я долучився, як міг, бо всі ці три тижні, що минули, найбільше переймався думками про стриманість, яку мушу продемонструвати при цій першій зустрічі.

Однак усе пішло гладенько.

— А ви, — запитала мене мати з усмішкою, — відпочили від усіх тих клопотів, яких ми вам завдали?

— Пусте! Я навіть, — додав я зі сміхом, — ладен зазнати їх знову…

Марія Ельвіра й собі усміхнулась.

— Ви, може, й ладні, але я ні, запевняю вас!

Мати глянула на неї із журбою:

— Бідна моя донечко! Лишень подумаю про це бозна-що, яке з тобою приключилося… — Вона з удячністю повернулася до мене. — Ви тепер для нас, можна сказати, член родини, і запевняю вас, що Луїс Марія вас дуже цінує.

Той поклав мені руку на плече і запропонував цигарки.

— Куріть, куріть і не слухайте її.

— Але, сину! — дорікнула йому мати напівсерйозно. — Тебе послухати, то можна подумати, що ми піддурюємо Дурана!

— Ні, мамо, ти говориш прекрасні речі, але Дуран мене розуміє.

Я розумів, що Луїс Марія хоче спинити більш-менш заяложені люб’язності; але аж ніяк не був йому за це вдячний.

Між тим, коли я міг робити це, не привертаючи уваги, то спрямовував погляд на Марію Ельвіру. Нарешті! Вона переді мною, дужа, цілком здорова. Я нетерпляче чекав і боявся цієї миті. Я кохав тінь, іще ліпше сказати — двійко очей і тридцять сантиметрів руки, бо все решта було великою білою плямою. З тієї сутіні, немов із замкненого кокона, постала ота чудова свіжа постать, байдужа і весела, яка мене не впізнавала. Вона дивилася на мене, як дивляться на друга дому, на якому треба на мить спиняти погляд, коли він щось розповідає чи говорить якусь дотепну фразу. Але нічого більше. Ані найменшого натяку на те, що було, вона навіть не прикидається, що не дивиться на мене, на що я розраховував, як на останній козир у своїй грі. Я був якимсь типом, навіть не типом, а кимось, цілком їй незнайомим. А тепер подумайте, як весело було мені згадувати, коли я на неї дивився, як однієї ночі ці самі, нині грайливі, очі, коли вони були за п’ятнадцять сантиметрів від моїх, сказали мені: