Орасио Кирога - Оповіді про кохання, божевілля та смерть

— А коли я одужаю… Ти мене однаково любитимеш?

Для чого шукати проблиски, мандрівні вогні померлого щастя, надійно замкненого в шкатулці запаленого мозку! Забути її… При всьому моєму бажанні, саме цього я не міг зробити. Пізніше, в холі, я знайшов привід, аби відійти вбік з Луїсом Марією, щоби він опинився помежи мною і Марією Ельвірою. Тож я міг безкарно дивитися на неї, бо було цілком природно, що мій погляд сягає далі мого співрозмовника. Неймовірно, як її постать, від волосся на голові до обцасів її черевичків, лопотіння її спідниці об лаковану шкіру, коли вона перетинала хол, ідучи в глибину дому, тягнули за собою мою душу, наче то був аркуш паперу.

Вона обернулася, засміялась, із нещирою усмішкою пройшла мимо, ледь мене зачепивши, бо я стояв їй на шляху, а я, мов ідіот, знай, мріяв, що вона раптом спиниться біля мене і, притиснувши вже не одну, а дві долоні до моїх скронь, промовить:

— Ну от, а тепер, коли ти побачив мене на ногах, ти однаково мене любиш?

Якраз! Цілком убитий, я попрощався, на мить стиснувши її холодну, люб’язну і прудку руку.

Утім одне є цілком певним: Марія Ельвіра може не пам’ятати, що вона відчувала в ті дні, коли її мучила лихоманка, я це визнаю. Проте з подальших розповідей їй добре відомо, що сталось. Отже, є цілком неможливим те, щоб моя особа не становила для неї жодного інтересу. Про мої чари (прости, Господи!) нехай думає, що хоче. Проте не мати інтересу до чоловіка, яким вона марила двадцять ночей поспіль, — оце вже ні. Тому її цілковита байдужість до мене не є раціональною. Які переваги, яку примарну ймовірність щастя може мені дати констатація цього? Як я бачу: жодної. Марія Ельвіра в такий спосіб запобігає моїм можливим претензіям на це, ото й усе.

У цьому вона не має рації. Те, що я нею безнадійно захоплений, — це так. Проте що вимагатиму сплати по любовному векселю, підписаному на сукні менінгіту, — оце вже ні.

Дев’ята ранку. Це не надто пристойна пора, аби лягати спати, але вже як є. Із балу в Родріґеса Пеньї — в Палермо. Потім — у бар. І всюди — абсолютно сам. А зараз — у ліжко.

Та доки прийде сон, я збираюсь прикінчити пачку цигарок. А все тому, що вчора ввечері я танцював із Марією Ельвірою. А після танцю в нас відбулася така розмова:

— Оці цяточки в зіницях, — сказала вона, коли ми сиділи одне навпроти одного при банкетному столі, — і досі не минули. Не знаю, що це таке… Раніше, до хвороби, їх не було.

Саме на цю деталь щойно звернула увагу наша сусідка по столу. Через яку її очі стали ще осяйнішими. Тільки-но я став відповідати, як усвідомив свій промах, та було вже пізно.

— Так, — сказав я, розглядаючи її очі. — Пригадую, що раніше їх у вас не було…

І відвів погляд убік. Та Марія Ельвіра розсміялася:

— Та звісно, ви мусите це знати ліпше за всіх.

Ох, я відчув, як з моєї душі звалився величезний тягар! Нарешті про це можна було говорити!

— Гадаю, що так, — відказав я. — Чи ліпше за всіх, не певен… Хоча так, у той момент, про який ідеться, таки найліпше! — Я знову замовк; мій голос робився дедалі глухішим.

— О так, — усміхнулася Марія Ельвіра. І вже серйозна, перевела свій погляд на пари, які проходили повз нас…

Проминула якась хвиля, коли вона, здавалося, цілком забула, про що ми говорили, мене ж охопила чорна журба. Однак, не звертаючи на мене свого погляду, наче її цікавили тільки обличчя, які мелькали повз нас, за мить Марія Ельвіра додала:

— Коли ви, здається, були моїм коханим.

— Чудово сказано, — мовив я їй. — Здається, вашим коханим.

Тоді вона глянула на мене.

— Ні…

І замовкла.

— Що — ні? Договорюйте.

— Для чого? Це дурниця.

— Байдуже, договорюйте.

Вона розсміялася.

— Для чого? Зрештою… Ви ж не думаєте, що це не здавалося?

— Це необґрунтований випад, — відказав я їй. — Я перший пересвідчився в істинності цього, коли був вашим коханим… здається.

— Знову за своє! — пробурмотіла вона.

І після цього насмішкуватого «знову за своє» демон шаленства штовхнув мене спитати в неї те, чого я ніколи запитувати не мав би:

— Послухайте, Маріє Ельвіро, — схилився я до неї. — Ви нічого, зовсім нічого не пам’ятаєте про ту безглузду історію, чи не так?

Вона дуже серйозно подивилася на мене, навіть зарозуміло, якщо хочете, та водночас уважно, як ми дивимося тоді, коли ладні слухати те, що попри все не є нам неприємним.

— Яку історію? — мовила вона.

— Ту іншу, коли я жив поруч із вами, — сказав я цілком відверто.

— Нічого… зовсім нічого.