Орасио Кирога - Оповіді про кохання, божевілля та смерть

Марія Ельвіра не зводила з мене очей, і їхній занепокоєний і уважний вираз зробився похмурий.

«Став крапку», — сказав я собі. І заквапився:

— Гаразд, Маріє Ельвіро…

Вона поволі подала мені свою холодну і вологу руку.

— Перед тим, як підете, — промовила, — не скажете мені, чому ви їдете?

Голос її упав. Серце моє шалено стукало, та перед очима, мов блискавка, промайнув той вечір, коли вона зі сміхом відійшла, даючи рукою знак: «З мене досить…». Що ж, з мене також! Годі!

— Я їду, — сказав я дуже чітко, — бо по саму зав’язку ситий болем, безглуздістю свого становища і соромом за самого себе! Тепер ви задоволені?

Я й досі тримав її руку у своїй. Вона її забрала, поволі повернулась, узяла ноти з пюпітра й поклала їх на рояль — усе це неквапливо і стримано, а потім знову глянула на мене із силуваною і жалібною усмішкою:

— А якби я… попросила вас не їхати?

— Та заради Бога! — вигукнув я. — Ви не розумієте, що цим мене вбиваєте! Досить з мене страждань, годі тикати мені в лице моїм нещастям! Що ми виграємо від цього, що виграєте ви? Ні, годі! А знаєте, — додав я, забігаючи вперед, — що ви сказали мені тієї останньої ночі своєї хвороби? Хочете, я вам скажу? Хочете?

Вона сиділа непорушно, впившись у мене очима.

— Так, скажіть…

— Гаразд! Ви сказали, і хай буде проклятою та ніч, коли я це почув, а ви чітко промовили таке: а ко-ли я вже не ма-ри-ти-му, ти од-на-ко-во ме-не лю-би-ти-меш? Ви все ще марили, я це знаю… Та що мені тепер робити? Лишатися тут, біля вас, заживо стікаючи кров’ю через ваш характер, бо я вас кохаю, як ідіот? Це ж також ясно, еге ж? Ох, запевняю вас, це не життя! Не життя!

Убитий горем, я притисся чолом до скла, відчуваючи, що після всього, що сказав, моє життя назавжди обертається на порох.

Та треба було підвести риску, і я обернувся. Вона стояла біля мене, і в її очах — цього разу у спалаху щастя — я побачив, як сяє, схлипує, баламутиться блаженство, яке я вважав уже відмерлим.

— Маріє Ельвіро! — гадаю, крикнув я. — Моя кохана! Душа моя!

І вона, із тихими сльозами стихлої грози, переможена, упокорена, щаслива, нарешті зручно вмостила свою голову на моїх грудях.

І більше нічого. Хіба може бути щось простіше за все це? Цілком можливо, що я страждав, плакав і ревів від болю. Я мушу в це вірити, бо так про це написав. Проте як все це з біса далеко! І далеко тому — і це найкумедніше в нашій історії, — що вона тут, біля мене, підперши голову рукою, читає те, що я пишу. Добре видно, що їй не до шмиги немало моїх коментарів, але з поваги до літературного мистецтва, в яке ми так зухвало занурилися, вона, як добра дружина, скоряється. Щодо іншого, то вона, як і я, гадає, що загальне враження від оповіді, відтвореної поетапно, є доволі точним відображенням того, що сталося, що ми відчули й пережили. А це доволі незле для твору, який написав інженер.

У цю мить Марія Ельвіра мене перебиває, щоби сказати, що останній написаний рядок є неправдою: моя оповідь є не просто непоганою, вона добра, дуже добра. І як неспростовний аргумент вона обвиває мою шию руками й дивиться на мене зблизька, наші очі розділяє заледве п’ять сантиметрів.

— Це ж правда? — шепоче чи, радше, воркоче вона.

— Можна написати «воркоче»? — запитую я її.

— Можна, і це також! — вона мене цілує.

Що іще тут можна додати?

Весна

То був карнавальний вівторок. На святковій дефіляді Небель з’явився, коли вже стемніло. I поки розривав пакет із серпантином, дивився на передній екіпаж. Здивований обличчям, якого не бачив у колясці попереднього дня, він запитав у товаришів:

— Хто це? Має непоганий вигляд.

— Хай йому грець! Та вона прегарна. Гадаю, це небога абощо доктора Аррісабалаги. Здається, вона приїхала вчора…

Відтак Небель видивився на прекрасне створіння. То була ще дуже юна дівчина, можливо, не старша чотирнадцяти років, але вже цілком дозріла. Під дуже темним волоссям обличчя світилось тією матовою і гладкою білизною, що притаманна лише дуже тонкій шкірі. Сині подовгасті очі біля скронь губилися в чорних віях. Можливо, були трохи широко розставлені під чистим чолом, що свідчить про велику шляхетність або ж неймовірну впертість. Проте її очі, такі, якими вони були, наповнювали той квітучий вид світлом її краси. І коли вони на мить зустрілися з його очима, Небелю забило дух.

— Що за краса! — прошепотів він, обпершись коліном на сидіння кабріолета.

Наступної миті серпантин полетів у напрямку коляски. Обидва екіпажі вже лучив паперовий підвісний міст, і та, котра спричинилася до цього, час від часу всміхалася до галантного юнака.