Орасио Кирога - Оповіді про кохання, божевілля та смерть

А той уже майже втратив повагу до пасажирів, візника і навіть екіпажа: стрічки серпантину без упину спадали на них дощем. Аж ті, що сиділи позаду, обернулися і, хоча й з усміхом, але пильно обгледіли марнотратця.

— Хто це? — тихо запитав Небель.

— Доктор Аррісабалага. Ти його точно не знаєш. А біля нього — мати дівчини, невістка доктора.

Після оглядин доктор Аррісабалага і сеньйора щиро посміялися з того юнацького буйства, а Небель подумав, що має з ними привітатися. На його уклін уся трійця відповіла з грайливою люб’язністю.

То був початок любові, яка тривала три місяці та в яку Небель уклав усе те поклоніння, яке вміщала його пристрасна юна душа. І поки тривала дефіляда — а в Конкордії вона триває до глибокої ночі, — він безперестанку розкидав серпантин, та так, що манжета його сорочки, розщіпнувшись, метлялася на руці.

Наступного дня сцена повторилася; а позаяк дефіляду поновили увечері битвою квітів, Небель за чверть години спорожнив чотири величезні кошики. Аррісабалага і сеньйора сміялися і часто обертались, дівчина майже не зводила очей з Небеля. Він у відчаї глянув на свої порожні кошики. На сидінні кабріолета лишився тільки нещасний букетик безсмертника й тутешнього жасмину. Небель скочив із ним з підніжки кабріолета, ледь не вивихнувши щиколотку, і підбіг до коляски, задиханий і спітнілий, і з ентузіазмом в очах простягнув дівчині букет. Вона ошелешено стала шукати свій, та в неї його не було. Її супутники розсміялися.

— Дурненька! — сказала їй мати, вказуючи на груди. — Та ось же маєш букет!

Екіпаж квапливо рушив. Небель, який зіскочив був з його підніжки, побіг і схопив букет, який простягала йому дівчина, майже повністю висунувшись із повозу.

Три дні тому Небель приїхав із Буенос-Айреса, де закінчував гімназію. Він провів там сім років, тож його знання про нинішнє світське товариство Конкордії було мінімальним. У рідному місті він мав лишатися ще два тижні, насолоджуючись цілковитим спокоєм душі, якщо не тіла. І от маєш: уже наступного дня він цілком втратив свій супокій. Але натомість яка красуня!

— Яка красуня! — повторював він, думаючи про той промінь світла, цнотливості й жіночої плоті, що простягся до нього з екіпажа.

Він визнавав, що по-справжньому і глибоко засліплений і, ясна річ, закоханий.

От якби вона його любила!.. Чи любить вона його? Для з’ясування цього Небель значно більше, ніж на букет з її грудей, покладався на нерозважливу похапливість, з якою дівчина шукала щось, аби йому дати. Його пам’ять ясно воскрешала сяйво її очей, коли вона бачила, як він підбігає, неспокій, з яким вона його чекала, а ще м’якість юних грудей, коли вона простягла йому букет.

А тепер усьому кінець! Завтра вона від’їздить до Монтевідео. І що йому все решта, Конкордія, його колишні друзі, сам його батько? Принаймні він поїде з нею до Буенос-Айреса.

Вони і справді їхали разом, і під час подорожі пристрасть Небеля досягла найвищого градуса, до якого може дійти романтичний вісімнадцятирічний хлопець, який відчуває, що він коханий. Мати дівчини цей майже дитячий роман сприйняла з привітною поблажливістю, і часто сміялася, дивлячись, як вони майже не перемовляються, безупинно посміхаються і постійно дивляться одне на одного.

Прощання було коротким, бо Небель не хотів втрачати залишки здорового глузду, які ще в нього були, і обірвав свою гонитву за нею.

Вони з матір’ю повернуться в Конкордію взимку, можливо, на весь сезон. А він приїде? «Хіба я можу не повернутися?» І поки Небель поволі віддалявся по набережній, вона, обпершись грудьми на борт і схиливши голову, проводила його очима, а матроси на пристані підсміювалися з того роману та й досі короткої сукні юної нареченої.

Літо

Тринадцятого червня Небель повернувся в Конкордію і, хоча від початку знав, що Лідія там, цілий тиждень не тривожився нею. Чотири місяці — надто тривалий строк для спалаху пристрасті, й у стоячій воді його душі останній її відблиск міг лише збурунити його самолюбство. Так, йому цікаво було її побачити. Доки одна дрібниця, вколовши його самолюбство, знову його розпалила. У першу неділю Небель, як кожен порядний хлопець у містечку, чекав на розі біля церкви закінчення літургії. Нарешті Лідія та її мати майже останні вийшли і, випроставшись і дивлячись уперед, пройшли поміж хлопців, які купкою стояли на вулиці.

Небель, знову її побачивши, відчув, як його очі розширюються, аби повністю увібрати в себе знову обожнювану постать. Із майже болісним жаданням чекав він на ту мить, коли її очі в несподіваному спалаху радісного здивування розпізнають його серед гурту.