Тарас Микитчак - Джмеленя та Рожко з Чивчинського лісу

Височезне дерево зі свистом врізалося у річкову синяву, підняло фонтани бризок і сперлось стовбуром на дах броньовика, добряче його прогнувши. Чортів-скаменюшників окотило річковою хвилею. Поки ті обтріпувались, водяники зникли між білих перекатів.

Марена тихо пробурмотіла:

— Тепер це нікудинехід.

Покинувши роздавлений всюдихід, мисливець і навіянка рушили по мілководдю. Узліссям за ними чорними тінями бігли гірські чорти.

Марена з Едіком прямували Черемошом угору по непримітній стежині. На черговому повороті навіянка наказала мисливцеві:

— Іди, через хвильку дожену.

Той слухняно почимчикував уперед, перелякано косячись на псів. Марена відстала й зашепотіла у настовбурчене собаче вухо одного з них:

— Чорте з гірської ущелини, служи службу й матимеш винагороду, коли повстане твій володар з Чорної гори.

— Все, що скажеш, Мари-ри-ри-ррено! — пес раптом заговорив людською мовою.

могильним голосом прошипіла Марена.

продовжив заклинання чорт, поволі набираючи свого справжнього вигляду.

Тепер поряд із Мареною стояв волохатий тлустий коротун, з довжелезним бичачим хвостом, квадратною головою, що сиділа просто на плечах, і короткими мало не баранячими рогами. За спиною стирчали кажанячі крильця. Від нетерплячки прислужитись вищій злій силі, гірський чорт аж тупцював ратицями.

— На допомогу гнусу збери ще бомків із річок і ґедзів із полонин! — навіянка вишкірилась міцними довгими зубами. — І ос із дупел і скель!

І чортяче поріддя миттю зникло в кущах.

І звідусіль, де пробігав гірський чорт, чулося дзижчання й гудіння. З річок і потоків, з кущів обабіч них вилітали хмари мошки, великої і малої. З болітець і калюж, із затінених місць вибиралася армія комарів, від стад корів і овець злітались ґедзі, з-понад вод Черемоша мчали гудючі бомки, а з дупел і тріщин у скелях піднімалися рої смугастих ос.

Прочитавши хухині каляки-маляки тітка Василина жодної хвилини не вагалась і рушила в гори, прихопивши з собою Дзвінку та Дмитрика.

Мандрівники минули гори Керничний і Фуратик. Йти було легко, гірське повітря п’янило пахощами трав, лісів, гірських потоків, а вітер нашіптував верховинську співанку. Ґрунтова дорога вилася впритул до Українсько-Румунського кордону.

За долиною Чорного Черемошу вгору здіймалися схили сусіднього хребта Пнев’є, сині, наче морські хвилі. Якщо розвернутись, на півночі можна було розгледіти блакитно-молочну стіну хребта Чорногора, де першою горою здіймався могутній, широкоплечий і височезний Піп Іван. А за лінією кордону в хмари впиралися ще вищі румунські вершини.

До обіду подорожани пройшли чималий шмат дороги й присіли відпочити на схилах Ледескула. На його вершині здіймалися дві гострі скелі, схожі на скам’янілих бабусь. Такі ж скелі випинались ще в кількох місцях на хребті. Тітка витягнула з наплічника вурду, глечик з гірським медом і домашній хліб. На маленькому примусі кипів чай із чебрецю, деревію, чорниці й суниці, яких нарвали поряд.

— У давнину, — почала тітка, — коли на полонинах ще пасли отари, в кожній стаєнці жила баба. Готувала їсти для пастухів, прала, носила воду. Часу вони мали вдосталь, тож найбільше любили пліткувати. По декілька разів бігали з гори на гору, щоб переказати чергову плітку.

Якось молодий мольфар Степан простував із гір на здибанку зі своєю коханою Василиною. По дорозі перестріла його чивчинська баба та й почала розпитувати, як він далі планує любитися з Василиною, якщо вона багачка, а він бідняк. Та Степан був певен, що, нема різниці, бідний чи багатий, якщо є любов. А статки можна й самому заробити! Баба побігла до іншої баби, та й нумо їй розказувати, мовляв, Степан до Василини ходить через гроші її неня. Друга побігла до третьої й наплела, що мольфар через гроші ходить до Горпини, бо забула, як його дівчину звати. Третя до четвертої — що Степан ходить і до Горпини, і до Василини, і візьме заміж ту, якій з дому більше придане дадуть. А п’ята баба стріла Василину та й наговорила, як Степан зраджує тій з іншою багачкою. І то вже всі полонини від Роге до Лостуна знають, бо сам мольфар вихвалявся.

Побігла тоді Василина до Шибеного, де її в сльозах і застав Степан. Дізнався, що на нього баби наговорили, але як не заперечував, не вірила йому кохана. Тоді Василина спересердя вигукнула, нехай той, хто брехав, навіки скам’яніє. Отак пліткарки досі стоять кам’яними стовпами на вершинах, їх так і звуть — чивчинськими бабами.