Тарас Микитчак - Джмеленя та Рожко з Чивчинського лісу

— Та трохи сидимо, — ніяково відповіла Дзвінка.

— І що уздріли? Як стара хвора дурепа говорить з мишами й листочками? — Гнів на тітчиному обличчі змінився усмішкою: — Вам однаково не повірять, а мені не здивуються.

Біля Чорного Каменя на лісоломі стояла Марена. З обгорілих смерек стирчали покручені чорні гілки, завиті чорним павутинням, наче руки в останньому благанні. Перед нею горіло невелике багаття. У ньому палахкотіли страшні дрова — кістки! Дим тонкими віхтями піднімався у Маренині долоні й сплітався в чорну кулю.

— Кожен з чорною душею почує. Кожен без душі, але з чорною суттю почує. Полювання на Рожка розпочнеться! Ідіть у верхів’я Чорного Черемошу. Хай він стане чорним від чорноти наших справ!

Чорні димчасті клапті, схожі на чорні крихітні космічні діри, вилітали з кулі й пливли у павутиння, і від того доторку воно дрібно тремтіло. З павутиння димові віхті розтікалися навсібіч.

На черемошському березі стояли пані в корковому шоломі та Едік Байкер, власник мисливського господарства «Фантастичний Трофей». Господарство те розбили в лісництві, посеред заповідної зони.

— Я в Україні своїми руками застрелив десять зубрів і двадцять ведмедів. Уся контора в їхніх шкурах і головах. Крута реклама! — гордо розповідав Едуард. — А лосів, вовків, рисей та іншої дрібноти — то вже не злічити. Та що в Україні, я полював по всьому світу! Слони, леви, носороги, тигри, бегемоти, ягуари, грізлі — нема такого небезпечного звіра, якого б я не вбив!

— Є. Найнебезпечніший у світі! Такого трофею ні в кого нема!

— Якийсь релікт? І де? У тайзі, в джунглях, на Тибеті? — мисливцеві очі округлилися.

— Тут, у Чивчинських горах. I я тебе на нього виведу. Тільки є умова: все твоє, крім рогу.

— Та добре, віддам! Що то за звір?

Марена усміхнулась, спостерігаючи, як Едік трясеться від нетерплячки, й проказала:

— Є-ди-но-ріг!

Від здивування Едікове обличчя видовжилося, очі вибалушились, а нижня щелепа мало не відпала. Він хвацько стрибнув у квадроцикл, виїхав на дорогу і зник у куряві.

— Добре, що ви не ставитесь до нас, як до малявок, — сказав Дмитрик тітці Василині, поправляючи окуляри на носі.

— А що ви казали про діда-мольфара? Він був карпатським чарівником? — поцікавилась Джмеленя.

— Так уважали люди. Хоча мольфари — не чарівники, просто мають відкриту душу, очі й серце, вчаться в природи багатьох речей, які іншим видаються чарами.

— Бабця вважає, що це йде по роду, — згадала дівчинка.

— Можливо. Тепер надзвичайних створінь бачиш ти, Дзвінко.

— А тоді скажіть, хто живе у вашій дровітні, кіт чи інша істота? І чи в лісі на завалі зі смерек були миші чи якісь невідомі нам створіння?

— Що це за шепітливі листи? — додав Дмитрик.

— Чужі таємниці я відкривати не збираюсь! Усе, що ви побачите й дізнаєтесь, — ваше, усе, що замаскувалось від ваших очей, — має право на свою тайну. — І присьорбнувши з кухлика чаю з сушеної чорниці, мовила: — Розповім вам місцеву легенду.

Ще як був юнаком, Олекса Довбуш служив у місцевого пана. Той всіляко знущався із хлопця, бив, змушував гарувати. Якось легіник задрімав в отарі. Тут із гущавини вибіг вовк-страшидло, схопив найбільшу вівцю і втік. Тяжко заплакав Олекса, бо знав, що за таку втрату пан велить дати йому різок. Причинив він решту овечок у кошарі й пішов у ліс вовка шукати. Як тут на стежці явився дід, сивий, як молоко. Всміхається і питає: «Чого хлопче плачеш?». Олекса розказав про своє горе. Дід знову питає: «А чого б ти хтів найбільше? Повернути овечку?». Задумався хлопець на хвильку та й відказує: «Ні! Хотів би мати таку силу, щоб прогнати лихих панів з нашої землі!».

Тоді старий витягнув з торби трав’яне стебельце й сказав Довбушу взяти його до рота. Дідо, а то був сильний мольфар, наказав йому зігнути березу в ногу завтовшки. Той послухався, схопив дерево і зігнув!

А мольфар повчає далі: «Силу, щоб боротися за добро твого народу, ти вже маєш, але тре тобі ще й надійну зброю — золотий топірець. А ним володіє вогненний дідько, що літає над Чорною горою».

На ранок зустрів хлопця пан і кинувся бити за вівцю. Довбуш як підніме його над головою, як шпурне, так той пан докотився аж до свого маєтку. Більше пастуха-силача він не займав.

Олекса зібрав дванадцять вірних товаришів-опришків і повів їх на Чорну гору, мовляв, там вони за ніч мають видовбати печеру, що стане їхнім табором.

Дійшли хлопці до вершини, аж тут скелі загуділи, затряслись і з-під землі вилетів дідько з очима, як вогонь, і полум’яними рогами, ратицями і хвостом, а в його лапах — золотий топірець. Кинувся нечистий на опришків, та Олекса не тікає, а спокійненько сипле до рушниці яру пшеницю, вкидає штолю від коня і срібний ґудзик зі свого сердака. І як стрільне межи роги. Дідько завив, вогнем запалав і кинувсь у ліси. Лишилася за ним обпалена просіка межи смереками. По ній Олекса і знайшов дідька на ранок. Хотів було топірець забрати, як тут рогатий потягнувсь до хлопця кривими пазурами. Почалась люта бійка!