Тарас Микитчак - Джмеленя та Рожко з Чивчинського лісу

Гість виліз з криниці на травичку. Між пальцями рук і ніг у нього розтягувались і стягувались рожеві перетинки, в руках він тримав маленьке волохате створіння.

— Я водяник Чорнюк, а це хуха Крапулька. Вона записала щось дуже важне. Мусимо повідомити Василинку!

— Ого, справжнісінький водяник і справжнісінька хуха! — Дмитрик протер окуляри.

З прочинених дверей дровітні визирнув величезний молочно-рудий кіт у гуцульському капелюшку й почесав лапою чоло.

— Сизю я тута, йо, і диву даюся, цього то старий Чорнюк з людьми гуторить!

— Дументію, вони відають! — пояснив котові водяник. — І наш рід-плем’я бачать, можеш не котячитись.

Кіт перебрав іншого вигляду. Тепер у дверях стояв дідусик із довгою сивою бородою й вусами до землі, в полотняній сорочинці й коричневих штанях, на зріст такий самий, як і кіт, під якого він маскувався. Та й капелюшок залишився той самий.

Хуха подала домовикові пописану трісочку й тоненьким голосом пояснила:

— Що чула від страшного мисливиця, усе тут. Передай Василині, а мені пора до лісу ховатися. Мене нявки шукають.

Та на вигляд маленька була такою кволою, що навряд кудись могла піти — заледве на ніжках трималась!

Дмитрик і Дзвінка з цікавістю глянули на щіпку.

— А що це за шматочок дерева? — запитав Дмитрик.

— А ви не знаєте? — здивувався Дументій. — У хух є свої письмена — каляки-маляки. От Крапулька й записала на трісочці, що почула.

— А чому вона не могла словами переказати?

— Каляками-маляками можна писати тільки чистоньку правду! — пояснив Чорнюк. — Хухи ніколи не брешуть, бо не вміють і не можуть по своїй щирій природі. Тому їхні записи — важливі докази. Бувайте! Хуху догляньте, а мені пора. На Черемоші таке твориться, що ми не встигаємо рибу відкачувати!

Чорнюк стрибнув у криницю і зник. Дументій поніс Крапульку у дровітню — лікувати.

З дороги долинуло ревіння мотора. Коли Едік вискочив зі всюдиходика, ойкнула навіть Марена. Чоловікові груди навхрест оперізували декілька стрічок з патронами, з-за спини визирало дуло карабіна слонового калібру й мачете, кишені відтягували гранати, вибухівка, пістолети й патронташі, з поясу звисали сокирки, кинджали, мисливські ножі, по одному здоровенному ножу було запхано в наручні чохли, а на голові сиділа каска зі снайперським прицілом. Мисливець задоволено реготнув:

— Ну, шо? Рожку капець?

Марена хвацько стрибнула в салон всюдихода, Едуард вліз за кермо.

З лісу вибігло шестеро величезних чорних псів з червоними очима й оточили машину. Едік перелякано витріщився на собацюр.

— Гірські чорти. Будуть нам помагати. — Навіянка зареготала. Едік і не здогадувався, що вона не жартувала, а сказала чистісіньку правду. Гірські чорти просто напустили ману на мисливця. Тож він і бачив собацюр.

Броньовичок поїхав просто в річку. Двигун ревів, колеса розкидали річкове каміння, вода забарвлювалась мутними віхтями, риба тікала щодуху від панцирника, який вдирався у її споконвічні володіння.

Відразу за Буркутом машина проминула залишки мосту. Їхали крутими урвиськами, по зарослих берегах, повз навислі над водою дерева. Спочатку Едік направляв всюдихід на мілини, та легка дорога розслабила його, і він перестав вдивлятись у русло попереду. Рівень води за шибкою різко збільшився.

— А це що таке?

— Яма, ідіоте! — скрикнула Марена.

Машина зникла у хвилях.

У шибках всюдиходу видно було саму синю глибінь і каміння. Крізь щілини люку й дверцят у салон задзюркотіла вода. Двигун ревів, колеса мололи каміння під собою, але виїхати вгору машина не могла.

— Ти тлумок сімнадцятий з тридесятої Бовдурії! Куди заїхав?! — вигукнула Марена спересердя.

— А де ця Бовдурія? — поцікавився мисливець.

— Там, де ти народився! — зашипіла навіянка, і бородавки на її щоках лиховісно захитались. — Як можна витягнути твою залізяку з ями?

— Чи доречно поспішати на такому серйозному полюванні? — з шафки-бардачка Едуард витягнув товстелезну книженцію, з якої стікала вода. Її не вдалося навіть розгорнути. — Інструкція. Тільки її треба висушити!

— По-перше, у нас в салоні води по пояс, а по-друге, на Рожка вийшла ще одна експедиція!

— Я-а-а-ак?! Конкуренти?! — Едік зблід.

На березі стояла група водяників. Тут був і Чорнюк, і Шибенюк, і Погорільчук, і Марійчук, і навіть Дзембронюк і Бистрюк з дальніх річок. Усі вони, єхидно усміхаючись, спостерігали, як смерека хилиться у русло. Вони її щойно підпиляли.