Тарас Микитчак - Джмеленя та Рожко з Чивчинського лісу

— А Степан і Василина одружились? — поцікавилася Дзвінка.

— Так. Це були мої прапрадід і прапрабабця.

— Тітко, гляньте, там збирається чорна хмара! — Дзвінка показала поміж двох відлогів. — Наче виростає з гір.

Тітка швидко запхнула речі в наплічник і примружилася, вдивляючись у далину.

— Біжимо! Мусимо встигнути он під ту грозову хмару, що поперед нас.

Як швидко не бігли мандрівники, але зворохоблена маса знизу летіла ще швидше, гудучи на всі гори. Ось у її чорній гущі виокремились крапки. Першими наздогнали оси, бо вони найшвидші з усієї кусючо-жалючої братії. Перша оса з розгону налетіла на тітчин наплічник і люто встромила у нього своє жало.

Враз у гудючу хмару врізалася вантажівка. Водій загальмував біля тітки й дітей, відчинив дверцята і гукнув, намагаючись перекричати скажений гул і дзижчання.

— Григорівно, сідайте скоріш!

Тітка підсадила дітей у кабіну й стрибнула слідом, зачинивши дверцята.

Шибки в машині відразу заліпили тисячі комах, затуляючи водієві дорогу Щітки ковзали по лобовому склу щосили, та їм не вдавалося очистити вікно від крилатих нападників. Водій загазував і поїхав майже наосліп, добре дорога була йому знайома.

По даху залопотіли перші великі краплі, а за мить автомобіль влетів у справжню гірську зливу. Вода швидко позмивала комах зі скла, й усі з полегшенням зітхнули.

Вантажівка вигулькнула з іншого боку хмари й поїхала по мокрій дорозі. Раз-по-раз автомобіль заносило на узбіччя, колеса пробуксовували у ямах чи занурювалися в глибочезні рівчаки й калюжі.

— Скільки жию, не бачив стілько комашні! Йо! — зауважив він, переводячи дух. — То шось неприродне!

— Саме так, неприродне, — погодилася тітка Василина. — А куди, Василько, прямуєш?

— До самого Лостуна! Я вже раз завіз чорниці в Зелене, тепер їду по наступну порцію. А ви куди?

— По трави. І небожат зі Львова вигулюю. Саме йшли на Лостун.

З тітчиного налічника на спинку ведійського крісла вибралася оса й перелетіла на Васильчиного носа. Водій перелякано скосив очі й побачив як жовто-чорне черевце вигнулося дугою й у кінчик його носа-барабольки встромилось довге жало.

— А-а-а-а-а! — заволав водій і ляснув себе однією рукою по носі. Оса вивернулась, заходячи на друге коло.

Тітка сипонула на неї своїм антигнусним порошком. Комаха гепнулась без тями на долівку.

Некерована вантажівка підстрибнула на черговій ямі, кілька метрів проїхала на двох колесах і скотилася з дороги.

Тепер в кабіні закричали всі. Машина їхала донизу. По лобовому склу били гілки, затуляючи огляд. Водій намагався загальмувати, та схил був стрімкий, а вантажівка набрала надто велику швидкість.

Раптом кущі закінчились і машина вилетіла на полонину. Водій відчайдушно викручував кермо у різні боки, намагаючись втриматись на колесах, та авто то на двох лівих, то на двох правих мчало до вкритого травами схилу, за яким, далеко внизу, виднівся синій черемоський ліс…

На краю урвиська Василько розвернув КрАЗ на бік, і машина сперлась на молоді ялинки.

— Зупинились! — радісно вигукнув водій, відпускаючи кермо. — Всі цілі?

— Цілі, — підтвердила тітка Василина.

— Я наче вдруге на світ народився, — втішився водій. — Ніколи не думав, що оси — такі страшні!

— Цій осі пороблено.

— Тепер мушу чекати іншого КраЗа, щоб витягнув ми. То надовго.

Мандрівники попрощалися з водієм і рушили далі.

Едік, Марена й чортові собаки вийшли до першої галявини на берегах Черемошу. Із заростів щавлю піднімався покинутий будинок. Стіни ще зберігали блакитну фарбу, сірий шиферний дах майже вцілів, а от від шибок залишились самі друзки.

— Може, привал? Я втомився! Хочу їсти! — скиглив Едік, жалібно дивлячись на супутницю.

— Та який ти в біса мисливець, якщо декілька кілометрів не можеш пройти?! Тобі тільки з машин по слонах стріляти!

— Це теж мистецтво!

— Справжнє полювання — коли мисливець на рівних умовах зі звіром! — відрубала Марена, підходячи до порожнього обійстя й уважно його роздивляючись. — Хатка наче безпечна. Хіба потороча могла завестись. Чорти, охороняти периметр!

Собацюри порозсідалися навколо хутора.

У цьому будинку мешкала молоденька сторічна потороча. Досі вона спала, бо в її притулок давно ніхто не заходив, і не була в курсі останніх подій, що коїлися в рідній річковій долині. Зачувши сторонній дух, вона востаннє захропіла й прокинулася. Картонні коробки, що були їй за ковдру, страшенно зашурхотіли. Марена різко обернулася й насупилась, бо не збиралась ділити місце привалу.