Маргарет Штоль - Чарівні створіння

— Можливо, так і є, але не така ти вже й погана. Я знаю. Ми ж були разом. Ділилися секретами.

— Це входило в план, Моторний. Я шукала лазівку, щоб підібратися ближче до Ліни.

У Лінка скисло обличчя. Хай що зробила з ним Ридлі, хай як причаровувала, почуття брали гору.

— Ти що, брехала? Я тобі не вірю.

— Вір не вір, а це правда. Все це чиста правда, якщо вона у мене взагалі може бути чиста.

Я бачив, як батько балансує на парапеті, витягуючи руку і махаючи нею, ніби крилом. Він начебто перевіряв, чи зможе злетіти. За кілька метрів від нас на землю упала гільза, викинувши в повітря хмару пилу.

— А як щодо вашого з Ліною дитинства? Ви ж були як сестри! Навіщо тобі завдавати їй болю?

Ридлі змінилася, на її обличчі промайнуло щось схоже на жаль. Насправді?

— Це від мене не залежить — не я віддаю накази. І я вже сказала — така в мене робота. Забрати Ітана від Ліни. До цього старого мені діла немає, але він несповна розуму. Клепки не вистачає, зрозумів? — Ридлі прокрутила в роті льодяник. — Він просто легка здобич.

«Забрати Ітана від Ліни».

Вона влаштувала все це, щоб Ліна залишилася сама. Я раптом чітко почув голос Арелії, як тоді, коли вона стояла поруч зі мною навколішках.

«Її береже не дім… Жодному чародію не стати між ними».

І я цього не збагнув? Який же я бовдур! Питання було не в моїх силах, і не в мені самому, а тільки в нас!

У силі, яка виникала між нами, коли ми були разом. Коли знаходили одне одного під дощем на Дев’ятому шосе. Коли повертали на розвилці в один бік. Для чого нам усі ті закляття — ми й так були разом! А тепер, коли нас роз’єднали, я став безсилим. І Ліна залишилася сама того вечора, коли найбільше потребувала моєї допомоги.

В голові запаморочилось, я забув про час і пам’ятав лише одне: не можу втратити ще одну рідну душу. Я побіг до батька, і хоча він був мало не на відстані руки, мені здалося, що до моїх ніг прив’язали гирі. Ридлі поворухнулася, її волосся закрутилося стрічками горгонівських змій.

Лінк випередив її і схопив за плече:

— Рид, не треба.

На мить я завис у невизначеності. Все відбулося у вповільненому русі.

Батько обернувся до мене і відпустив балкон.

Волосся Ридлі розвіялося рожево-білими пасмами.

Лінк подивився у її золотаві очі та прошепотів щось, чого я не почув. Вона зиркнула на Лінка і без жодних слів жбурнула льодяник через поруччя балкона. Я побачив, як він зробив дугу і приземлився, вибухнувши, мов заряд картечі. Все скінчилось.

Так само швидко, як відвернувся від мене, батько обернувся знов. Я ухопив його під руки й втягнув через перила. Він упав на підлогу, дивлячись на мене, як перелякане хлопча.

— Дякую, Ридлі. Хай що це було, спасибі.

— В гробу я бачила твої подяки, — відповіла вона зневажливою посмішкою, відходячи від Лінка й поправляючи рожеве пасмо. — Це я вам не послугу зробила, а просто передумала його вбивати. Поки що.

Ридлі хотіла говорити зловісно, але її тон вийшов образливо дитячим. Вона накрутила рожеве пасмо, додавши:

— І декому це дуже не сподобається.

Вона могла не уточнювати, кому саме — страх у неї в очах і так усе сказав. Цієї миті я усвідомив, що більшість її вчинків були грою. Просто шоу.

Незважаючи ні на що, навіть зараз, коли я намагався підвести на ноги батька, мені стало її шкода. Ридлі могла б отримати будь-якого хлопця в світі, але зараз я бачив тільки її самотність. Усередині вона і на йоту не була сильнішою за Ліну.

Ліна!

«Ліно, все гаразд?»

«Звісно. А що?»

Я подивився на батька. Він постійно заплющував очі й не міг встати.

«Нічого. Ларкін з тобою?»

«Так, ми повертаємося у Рейвенвуд. З татом усе добре?»

«Так. Розповім, як повернуся».

Ми з Лінком узяли батька попід руки.

«Залишайся з Ларкіном і йди назад до родини. Тобі небезпечно бути самій».

Перш ніж ми зрушили з місця, Ридлі промчала повз нас назад до дверей, перелітаючи через поріг своїми десятиметровими ногами.

— Шкода, хлопці, в мене літак. Може, поки що в Нью-Йорк і на дно. Це теж круто, — знизала вона плечима.

Навіть попри її небезпечно-вбивчу натуру, Лінк не міг не провести її очима.

— Рид?

Вона зупинилася, кинувши на нього мало не засмучений погляд. Здалося, що вона шкодує про свою нелюдську природу, як узагалі може шкодувати нелюдина, бо якби тільки…

— Що, Веслі-Преслі?

— Не така ти вже й погана.

Вона подивилася на нього з натяком на усміх.

— Знаєш, як кажуть? Яка вже вдалася.