Маргарет Штоль - Чарівні створіння

— Цього ще бракувало!

Мало було терзати мене вдома, так батько й тут не зміг без пригод. Лінк не знав, як реагувати. Він, напевно, чекав, що я здивуюся, почувши про батькові прогулянки в піжамі, адже не відав, що таке відбувається щодня. Я зрозумів, що віднедавна Лінк узагалі мало що знає про мої справи, особливо зважаючи на те, що він — мій найліпший, а точніше — єдиний друг.

— Ітане, він сидить на балконі й нібито збирається стрибнути.

Я остовпів. Я чув його голос, але нічого не міг сказати. Останнім часом мені було соромно за батька, але я любив його, божевільного чи ні, й не міг дозволити йому скоїти такий вчинок. І не міг залишитися сам.

«Ітане, з тобою все гаразд?»

Я перевів погляд на Ліну і зазирнув у її великі, схвильовані смарагдові очі. Я міг втратити й батька, й Ліну. Сьогодні.

— Ти мене чув?

«Ітане, біжи туди. Все буде добре».

— Чувак! — смикав мене за руку Лінк. У ньому й сліду не лишилося від рок-зірки — він знову став моїм найкращим другом, який намагався врятувати мене від самого себе. Але ж Ліна…

«Я не покину тебе тут саму».

Краєм ока я помітив, що до нас наближається Ларкін. Він на хвилину відчепився від Емілі, і я гукнув до нього:

— Ларкіне!

— Агов, чого вам?

Скидалося на те, що він щось пронюхав, бо мав занадто стурбований вигляд, як на хлопця, якому все завжди було по цимбалах.

— Будь ласка, відведи Ліну додому.

— Навіщо?

— Просто пообіцяй, що відведеш її додому.

— Ітане, зі мною все буде добре, йди! — Ліна штовхала мене до Лінка, дивлячись з таким самим переляком, який я відчував у серці. Але я не йшов.

— Гаразд, я просто зараз відведу її назад.

Лінк смикнув мене ще раз, і ми побігли крізь натовп. Ми обоє розуміли, що за кілька хвилин я можу залишитися без обох батьків.

Ми бігли крізь зарості Рейвенвудівських полів до Музею полеглих воїнів. У повітрі стояв густий дим від залпів гармат після сьогоднішнього інсценування, та ще й що декілька секунд лунала канонада рушниць. Вечірня вистава була у розпалі. Ми наближалися до межі земель Рейвенвуду, де починався Ірінбраєр. У темряві я бачив жовті обмежувальні стрічки, що позначали зону безпеки.

А що як уже запізно?

В музеї було темно. Ми з Лінком летіли наверх, перескакуючи через сходинку і намагаючись якнайшвидше здолати чотири прольоти. На третьому я інстинктивно зупинився. Лінк відчув це так само, як мій пас на випередження, і зупинився теж.

— Він тут.

Але я закляк на місці. Лінк прочитав усе в моїх очах. Він знав, чого я боявся. Він стояв поряд зі мною на похороні мами і передавав білі гвоздики родичам, які клали їх на труну, в той час як ми з батьком з немигаючими, мертвими очима застигли над могилою.

— А що… як він уже стрибнув?

— У жодному разі. Я залишив з ним Рид, а вона б цього не допустила.

Здалося, що підлога під моїми ногами тріснула до самої землі.

«Якби вона захотіла, то спрямувала б на тебе свою силу і змусила б стрибнути зі скелі. І ти б стрибнув».

Я промчав повз Лінка нагору і за єдину мить окинув оком коридор. Усі двері були зачинені. Крім одних. Їхній блискучий сосновий поріг заливало місячне сяйво.

— Він тут, — мовив Лінк, але я вже й сам про це здогадався.

Коли я увійшов до кімнати, то здалося, що ми пролетіли крізь час. ДАР добре попрацювали: в одному кінці приміщення був величезний кам’яний коминок, над яким на довгій дерев’яній полиці скрапували воском згасаючі свічки. З настінних сепій дивилися загиблі солдати Конфедерації, а навпроти коминка стояло старовинне ліжко з балдахіном. Та щось псувало справжність цієї історичної атмосфери. Щось солодке й мускусне. Занадто солодке. Суміш небезпеки й невинності, хоча безневинною Ридлі аж ніяк не можна було назвати.

Вона стояла навпроти відчиненого балкона, її біляве волосся крутив вітер. Крізь навстіж розчинені двері хвилями вривалися запилені білі фіранки, нібито їх втягував протяг. Нібито батько вже стрибнув.

— Ось він! — гукнув Лінк до Ридлі, знов задихаючись від бігу.

— Бачу-бачу. То що, Сірничку, як живеться? — до гидоти солодко посміхнулася Ридлі, на що я машинально відповів посмішкою, мало не вивернувши сьогоднішній обід.

І пішов на балкон. Повільно. Завмираючи від жаху. А що як батько уже не там? Але він був. Стояв на краю парапету, з того боку перил, босоніж, у фланелевій піжамі.

— Тату! Стій, де стоїш.

Качки. Ідіотські зграї диких качок на піжамі, у якій він от-от стрибне з балкона.