Маргарет Штоль - Чарівні створіння

— Сьогодні ми експериментуватимемо, і за це я не ставитиму оцінок. Спробуйте відчути глину, звільніть розум. І не слухайте, що там грають унизу, — місіс Абернаті здригнулася, коли оркестр заграв гімн Південних Штатів. — Зануртесь у себе і знайдіть дорогу до власного серця.

Я запустив гончарне коло і втупився у глину, що оберталася перед моїми очима. Потім зітхнув: що в оркестрі, що тут — одна нудьга. Згодом, коли у класі все стихло і шум гончарних верстатів витіснив теревені з останніх рядів, я почув, як унизу заграли щось інше. Це була скрипка, чи радше альт; музика лунала водночас чарівна і сумна, і все це було якось незвично. У цій невимушеній грі було більше таланту, ніж у виконанні під вправним керівництвом міс Спайдер. Я роззирнувся: здавалося, нікому й діла немає до цієї пісні, а в мені вона торкнулася самої душі.

Я впізнав мелодію і вже за мить наспівував про себе пісню з айпода. От тільки цього разу слова змінилися:

Я не зводив очей зі шматка глини: він рухався по колу і поступово втрачав обриси. Що більше я намагався зосередитися на глині, то розмитішим ставав клас, і от уже разом із глиною обертаються і весь кабінет, і стіл, і стілець разом зі мною. Нас усіх втягувало у коловерть постійного руху в ритмі пісні з кабінету музики. Клас зникав. Я повільно витягнув руку вперед і провів пальцем по глині.

Спалах. Розмиті оберти кімнати перетворилися на інший кадр:

Я падаю.

Ми падаємо.

Це знову сон. Її рука. Я хапаю її за кисть, чіпляюся пальцями за шкіру, за зап’ясток і відчайдушно намагаюся її втримати. Але вона вислизає, і я відчуваю, як її пальці висковзують з моєї долоні.

«Не відпускай!»

Я хотів їй допомогти, втримати її. Це бажання було сильнішим за всі інші, але вона просочилася крізь мої пальці…

— Ітане, що ти робиш? — пролунав схвильований голос місіс Абернаті.

Я розплющив очі та спробував зосередитися, повернутися в реальний світ. Відколи померла мама, я постійно бачив такі сни, але удень це трапилося вперше. Я подивився на сіру руку, заліплену висохлою глиною. Потім на глину на колі. На ній явно проступав відбиток долоні, так нібито я сам щойно приплюснув усе до верстату. Я придивився і зрозумів, що долоня була не моя. Вона менша, це відбиток руки якоїсь дівчини.

Це її рука.

Я глянув на свою: під нігтями скрізь застрягла глина, яку я зішкріб з її зап’ястка.

— Ітане, ну ти хоч би спробував щось зробити, — місіс Абернаті поклала руку мені на плече, і я підскочив. За вікном гримнув грім.

— Але ж, місіс Абернаті, гадаю, саме так промовляє Ітанів внутрішній світ, — хихикнула Саванна і зазирнула мені через плече. — І каже він тобі, Ітане, що час підстригти нігті!

Дівчата мало не луснули зо сміху. Я розтовк глиняний відбиток долоні та знову зліпив з нього сіре казна-що. Потім підвівся, витер руки об джинси — і тут пролунав дзвоник. Ухопивши рюкзак, я вилетів із класу, мов куля, ризикуючи послизнутися на поворотах у мокрих кедах і перечепитися через незав’язані шнурки. Пронісся двома прольотами — й опинився перед кабінетом музики. Мені потрібно було переконатися, що це був не сон.

Я відчинив двері зали обома руками — і побачив порожню сцену. Репетиція закінчилася, всі саме виходили в коридор, мало не збиваючи мене з ніг. Я глибоко вдихнув… Цей запах я впізнав іще до того, як по-справжньому відчув його.

Лимон із розмарином.

На сцені міс Спайдер збирала ноти, розкидані поміж складаних стільців, на яких сиділи «великі музиканти» шкільного оркестру.

— Вибачте, мем, — гукнув я до неї. — А хто тільки що грав… ну, ту пісню?

— У нас чудове поповнення серед струнних, — усміхнулася міс Спайдер. — Альт. Дівчина, яка щойно переїхала до міста….

Ні, це неправда. Тільки не вона.

Я вибіг із зали, навіть не почувши її імені.

Коли розпочався восьмий урок, Лінк чекав на мене біля роздягальні. Провівши рукою по скуйовдженому волоссю, він розпростав плечі. Тепер його вицвілу футболку із «Блек Сабат» було видно в усій красі.

— Лінку, мені потрібні ключі.

— А як же тренування?

— Не можу сьогодні. Є справи.

— Ти про що?

— Дай ключі.

Мені негайно слід було кудись поїхати. Усі ці сни, пісні та якась цілковита прострація просто посеред уроку (чи як там її назвати) заводили мене у глухий кут. Я точно знав, що це не на добре.