Маргарет Штоль - Чарівні створіння

— Еморі, то що розкажеш? — гупнув дверима шафки Лінк.

— Ну… Якщо подивитися на тренування команди підтримки, то четверо дев’ятикласниць — на «вісім», троє — на «сім» і ще кілька на «чотири».

Все, що нижче оцінки «чотири», Еморі взагалі не збирався рахувати.

Тепер шафу зачинив я:

— І це новини? Хіба це не ті самі дівчата, яких ми щосуботи бачимо в «Морозі»?

Посміхнувшись, Еморі поплескав мене по плечу:

— Але тепер вони у грі, Вейте, — подивився він на дівчат у коридорі. — І я готовий розпочати цю гру.

Еморі весь час так казав. Минулого року, щойно ми перейшли до дев’ятого класу, він постійно розповідав нам про кльових старшокласниць, яких сподівався заарканити, а тим паче після того, як отримав путівку до університету. Еморі, як і Лінк, літав у хмарах, от тільки був жорсткішим за Лінка. Була у ньому якась агресивна жилка, така ж, як у всіх Воткінзів.

— Як персики з куща зриватимемо, — похитав головою Шон.

— Персики на деревах ростуть, — сказав я. Ця розмова мене дратувала, можливо, й тому, що я вже чув її зранку біля «краднички», доки Ерл гортав єдині цікаві для нього журнали — з дівчатами в купальниках на капотах машин.

— Ти про що? — спантеличено подивився на мене Шон.

Не знаю, навіщо я взагалі втрутився. Це була безглузда розмова — така ж безглузда, як і домовленість щосереди зустрічатися перед уроками біля краднички. Всі хлопці мали бути присутні, і це нагадувало мені перекличку. Але такі були закони: якщо ти в команді, то маєш приїздити до крамнички, разом з усіма ходити до їдальні, тусуватися на вечірках Саванни Сноу, запрошувати когось із дівчат команди підтримки на зимовий шкільний бал і зависати біля озера Молтрі в останній навчальний день. Головне було з’явитися на перекличку, від решти можна було відкосити. От тільки з кожним тижнем мені дедалі важче ставало приїздити сюди. І я не знав чому.

Не осяйнуло мене й тоді, коли я побачив її.

Навіть якби я її не помітив, я б усе одно здогадався, що вона десь тут. За лічені секунди натоптаний учнями коридор спорожнів: усі, хто метушився біля шаф і поспішав устигнути на урок, відступили вбік. Бо зайшла вона. Як суперзірка.

Чи як прокажена.

Я побачив гарну дівчину в довгій сірій сукні й білій спортивній куртці з вишитим написом «Мюнхен». З-під подолу сукні вистромлювалися зношені чорні кеди. На шиї висів довгий срібний ланцюжок із купою брязкалець: пластмасовим кільцем з автомата жувальних ґумок, шпилькою і ще безліччю усіляких дрібниць, які я не міг розгледіти здаля. Дівчина вочевидь була немісцева. Я не міг відвести від неї очей.

Племінниця Мейкона Рейвенвуда. Та що це зі мною?

Вона заправила за вухо довгі чорні кучері, і чорний лак на її пофарбованих нігтях відбився блискучим сяйвом. Її долоні всі були у чорній пасті, ніби вона повсякчас писала на них. Дівчина пройшла коридором, не помічаючи нікого. У неї були найзеленіші в світі очі; настільки зелені, що цей колір міг би отримати окрему назву.

— Таки вона класна, — зітхнув Біллі.

Я знав, про що думали хлопці. На якусь мить усі вони були готові кинути своїх дівчат і позалицятися до неї. На якусь мить вона здалася досяжною.

Ерл окинув її пильним оком і гримнув дверцятами шафи.

— Так, якщо тільки забути, що вона ненормальна.

Він сказав це якось по-особливому, точніше, акцент змістився саме на причину. Вона була ненормальною, тому що приїхала з іншого міста, тому що не пнулася зі шкіри, аби потрапити до групи підтримки, тому що не звернула на Ерла жодної уваги. Будь-якого іншого дня я би змовчав, але тільки не сьогодні:

— То що, вона одразу ненормальна? Бо не носить уніформу, коротку спідницю і не фарбується на білявку?

Ерл ось-ось ладен був спалахнути. Це був один з тих випадків, коли я мав би визнати його першість, а я не дотримався негласної угоди.

— Бо вона з Рейвенвудів.

Усе зрозуміло. Вона класна, але про неї можна більше не думати. Однак дивитися на Ліну ніхто не забороняв, а тому всі продовжували на неї витріщатись. Увесь коридор очей не зводив з дівчини, наче з лані, що потрапила в пастку.

А вона просто йшла, і намисто розмірено подзенькувало у неї на шиї.

За кілька хвилин у мене була англійська, і я вже стояв на порозі класу. Ось вона, Ліна Дюкейн. І через п’ятдесят років її називатимуть новенькою, якщо, звісно, від неї відчепиться прізвисько «племінниця старого Рейвенвуда». А поки що вона простягнула місіс Інгліш рожевий табель з попередньої школи, і та примружилась, аби його прочитати.