Ли Бардуго - Королівство шахраїв

— Ще б пак.

— Що це означає?

— Хтось на кшталт Джаспера виграє дві роздачі поспіль і вважає це вдалою серією. Урешті-решт він програє, але це лише розпалює його голод до чергової роздачі. Ігрові будинки на цьому заробляють.

«Тоді навіщо змушувати його йти до грального лігва?» — подумав Вілан, але промовчав. І навіщо змушувати Джаспера віддавати щось, що так багато для нього важить?

Мусив існувати інакший спосіб утримати Смеета за столом. Але навіть ці запитання були неправильні. Справжнє питання було, чому Джаспер пішов на це, ані на мить не завагавшись? Можливо, він досі шукав Казового схвалення, сподіваючись знову заслужити його прихильність після того, як Джасперів промах призвів їх прямісінько до засідки в доках, через яку вони мало не наклали головами. А може, Джасперові потрібно було дещо більше за Казове пробачення.

«Що я тут роблю?» — вкотре здивувався Вілан. Він помітив, що гризе великий палець, і змусив себе припинити це. Він тут заради Інеж. Вона неодноразово рятувала їхні життя, і він не збирався цього забувати. Він був тут, тому що розпачливо потребував грошей. А якщо була ще одна причина, висока цибата причина з надмірною жагою до азартних ігор, думати про неї просто зараз він не збирався.

Щойно діставшись околиць Бочки, Вілан із Казом позбулися своїх плащів і небесно-блакитних піджаків та рушили на схід у напрямку району Зельвер.

Під темною аркою Гандельканалу на них чекав Матаяс.

— Усе чисто? — поцікавився Каз.

— Усе чисто, — повідомив велетень-фієрданець. — Світло на горішньому поверсі Смеетового будинку вимкнули понад годину тому, але не знаю, чи спить прислуга.

— Він має лише покоївку, яка працює вдень, і кухаря, — пояснив Каз. — Занадто бідний, щоб тримати цілодобову прислугу.

— Як там...

— З Ніною все гаразд. Із Джаспером усе гаразд. З усіма все гаразд, крім мене, оскільки я застряг із купкою няньок-скиглійок. Пильнуй далі.

Вілан сконфужено стенув плечима в бік Матаяса, що мав такий вигляд, наче збирався розтрощити Бреккерів череп об стіну, і поспішив за Казом уздовж викладеної бруківкою вулиці. Смеетів дім слугував йому також за бюро і розташовувався на темній вулиці, де пішоходів було обмаль. Уздовж каналу світилися ліхтарі, а в деяких вікнах мерехтіли свічки, але після того, як дзвони вибивали десяту, більшість поважних жителів цього району подавалися на боковеньку.

— Ми збираємося просто зайти через парадні двері?

— Краще роззуй очі, а не роззявляй пельку, — порадив Каз, блискаючи межі пальці відмикачками.

«Та роззув», — подумав Вілан. Але це було не зовсім так. Він оглядав розміри будинку, дьоготь на його шпилястому даху, троянди, що вже зацвітали в горщиках. Але він не дивився на будинок як на загадку. Із легким розчаруванням Вілан визнавав, що рішення було достатньо простим. Район Зельвер процвітав, але не був по-справжньому заможний — таке собі місце, де живуть успішні ремісники, рахівники й правники. Хоча будинки тут були надійно збудовані й ошатні, з них розгортався краєвид на канал, проте вони тісно тулилися докупи і не мали просторих садів чи приватних причалів. Щоб дістатися до вікон горішнього поверху, їм із Казом довелося б залізти до сусіднього будинку й подолати не один, а два замки. Краще ризикнути із замком на парадних дверях, просто поводитися так, наче вони мають право там бути — навіть якщо замість ключів у Каза були відмикачки.

«Роззуй очі». Але Віланові не подобалося дивитися на світ так, як Бреккер. Щойно вони отримають свої гроші, йому ніколи більше не доведеться цим орудувати.

Ледве минула секунда, Каз натиснув на клямку — і двері розчахнулися. Тієї ж миті Вілан почув клацання пазуристих лап по твердому дереві й низьке гарчання: зграя Смеетових собацюр кинулася до дверей; білі зуби заблищали, а глибоко з грудей вирвався рик. Перш ніж вони збагнули, що це навідався не хазяїн, а хтось інший, Каз запхав до рота Смеетів свисток і дунув. Ніні вдалося стягнути його з ланцюжка, що його правник завжди носив на шиї, а потім запхнути під порожню устричну мушлю, яку Вілан хутко відніс на кухню.

Свисток не видав жодного звуку — принаймні такого, що почув би Вілан. «Це не спрацює», — подумав він, уявляючи, як заклацнуться на його горлі велетенські щелепи. Проте собацюри рвучко завмерли, налітаючи один на одного в збентеженому сум’ятті.

Каз іще раз дунув, губи вчасно склалися, видуваючи нову команду. Пси затихли й гепнулися на підлогу із незадоволеним скавчанням. Один навіть перекинувся на спину.