Ли Бардуго - Королівство шахраїв

Нахилившись, щоб наповнити Нінин келих, Вілан почув Смеетове бурмотіння:

— Гра в карти схожа на дуель. Легенькі поколювання й ковзні уколи лише стають підґрунтям для фінального смертельного удару. — Він глипнув через стіл на Джаспера. — Цей хлопчисько вже залив кров’ю цілий стіл.

— Не знаю, як ти тримаєш ці правила простісінько в голові, — захихотіла Ніна.

Вочевидь задоволений, Смеет вишкірився.

— Це дрібниці в порівнянні з керуванням бізнесом.

— Як ти пораєшся із цим, я теж не можу уявити.

— Іноді я й сам не знаю, — зітхнув Смеет. — Це був складний тиждень. Один із моїх службовців не повернувся з відпустки, тож я застряг на місці через нестачу робочих рук.

Вілан мало не впустив пляшку, яку тримав, шампанське бризнуло на підлогу.

— Я плачу за те, щоб випити його, а не за те, щоб носити його на собі, хлопче! — гримнув Смеет. Він повитирав свої штани й пробурмотів: — Ось що виходить, коли наймаєш іноземців.

«Він має на увазі мене», — збагнув Вілан і поспіхом подався геть. Він не знав, як вчинити так, щоб реальність усмоктала його нові шуанські риси. Він навіть не розмовляв шуанською, і цей факт не турбував його, поки двійко шуанських туристів із мапою в руках не поцікавилися в нього про дорогу в Східній Клепці. Вілан запанікував, зобразив вигадливі тремтливі жести й пірнув до службового входу «Клубу купчастих хмар».

— Бідолашний малюк, — пожаліла Смеета Ніна, гладячи пальцями його рідке волосся й поправляючи одну з квіток, встромлених до своїх шовковистих білявих пасом. Вілан не був певен, чи вона насправді сказала Смеетові, що працює в Будинку «Сині квіти Сафо», але він однозначно мав так подумати.

Джаспер відкинувся на стільці, постукуючи пальцями по руків’ях своїх револьверів. Схоже, цей жест привернув Смеетову увагу.

— Разючі револьвери. Справжній перламутр у руків’ях, якщо не помиляюся, — озвався він тоном людини, яка рідко помиляється. — Я сам володію гарною колекцією вогнепальної зброї, хоча в ній немає нічого з лінійки новоземських магазинних револьверів.

— Ой, я так хотіла б побачити твій ствол, — сказала Смеетові Ніна, і Вілан глипнув на стелю, намагаючись не закочувати очі. — Ми збираємося сидіти тут цілу ніч?

Вілан спробував приховати збентеження. Хіба вони не збиралися втримати його тут? Але виявилося, що Ніна знала краще, оскільки Смеетове обличчя набуло досить упертого виразу.

— А тепер тихенько. Якщо я зірву великий куш, можливо, куплю тобі щось гарненьке.

— Я замовлю ще устриць.

— Ти ще не доїла цих.

Вілан помітив, як затріпотіли Нінині ніздрі, і подумав, що вона, напевно, набирається духу. Відколи Серцетлумачниця одужувала після боротьби з паремом, вона втратила апетит, і він не міг зрозуміти, як їй вдалося проковтнути майже дюжину устриць.

Тепер він дивився, як вона, здригаючись, проковтнула решту.

— Смакота, — спромоглася витиснути із себе Ніна, глипнувши на Вілана. — Давай-но замовимо ще.

Це був знак. Вілан підскочив і підхопив велетенський таріль, повний льоду й порожніх мушель.

— Пані помирає від голоду, — зауважив Смеет.

— Устриці, міс? — запитав Вілан. Його голос прозвучав занадто тоненько. — Креветки з маслом? — занадто грубо.

— Вона візьме і те, і те, — дозволив Смеет. — І ще одну пляшку шампанського.

— Чудово, — зраділа Ніна з дещо зеленуватим виглядом.

Вілан поквапився через двері, що оберталися, до комори для прислуги. Там усе було вщент заповнене тарілками, скляним посудом, серветками й олов’яними баліями з льодом. Більшу частину дальньої стіни забирав невеличкий ліфт для замовлень, а біля нього був гучномовець у формі труби, що давав офіціантам можливість зв’язатися з кухнею. Вілан поставив тарілку з мушлями й льодом на стіл, а потім замовив на кухні устриць і креветок із маслом.

— Ой, і ще одну пляшку шампанського.

— Якого врожаю?

— Ух... того самого? — Вілан неодноразово чув, як батькові друзі теревенили про те, у які вина добре вкладати гроші, але не наважився вибрати рік.

Коли він повернувся до зали з Ніниним замовленням, Каз виходив з-за столу. Він удав, наче струшує з рук пилюку — цим жестом круп’є повідомляють, що закінчили зміну. За стіл сів Шпехт. Довкола його шиї була зав’язана синя шовкова краватка, яка приховувала татуювання. Він струсонув манжетами і запропонував гравцям робити ставки чи забирати гроші.

Зникаючи в коморі, Каз ззирнувся з Віланом.

Ключовий момент. Згідно із запевняннями Каза і Джаспера, гравці часто вважають, що їхній успіх пов’язаний із круп’є, і припиняють гру, коли закінчується зміна.