Ли Бардуго - Королівство шахраїв

Каз читав уголос імена й записи в гросбуху, ставлячи Віланові запитання і намагаючись знайти зв’язки між майном чи компаніями, які вони вже виявили.

Вілан знав, що нічого не винен своєму батькові, та все ж це здавалося йому зрадою.

— Ґельдспін? — запитав Каз.

— Бавовняна ткацька фабрика. Здається, у Зірфурті.

— Занадто далеко. Там він її не триматиме. Як щодо фірми «Найкраще»?

Вілан покопирсався в пам’яті.

— Гадаю, це консервний завод.

— Обидва підприємства практично друкують гроші, й обидва записані на Еліс. Проте великі джерела прибутку Ван Ек залишає собі — верф і силоси на Солодкій Жилі.

— Я ж тобі казав, — нагадав Вілан, марудячи ручкою промокашку, — мій батько довіряє перш за все собі й аж потім Еліс. Він би нічого не залишив на моє ім’я.

Каз лише відгукнувся:

— Наступний гросбух. Візьмімося до комерційної нерухомості.

Вілан припинив мазюкати ручкою.

— Там щось було на моє ім’я?

Каз відкинувся назад. Він мав майже войовничий вигляд, коли відповів:

— Друкарський станок.

Той самий старий жарт. Чому тоді він досі ранить? Вілан відклав ручку.

— Зрозуміло.

— Я б не назвав його витонченою людиною. «Ейл Комеді» теж записаний на твоє ім’я.

— Звісно ж, — озвався Вілан, жалкуючи, що його голос звучить так гірко. Ще один особистий жарт, яким може насолодитися його батько, — покинутий острів, на якому немає нічого, крім розбитого парку розваг, нікчемне місце для його нікчемного неписьменного сина. Можна було навіть не запитувати.

Поки хвилини одна за одною спливали, а Каз читав далі вголос, Вілан щоразу сильніше хвилювався. Якби тільки він міг читати, вони б упоралися з теками вдвічі швидше. Правду кажучи, він навіть знав би тоді батькові справи зсередини.

— Я тебе сповільнюю, — поскаржився він.

Каз розгорнув чергову пачку документів.

— Я точно знаю, скільки нам знадобиться часу. Яке було дівоче прізвище твоєї матері?

— На її ім’я нічого немає.

— Насмішив.

— Гендрікс.

Каз підійшов до полиць і обрав інший гросбух.

— Коли вона померла?

— Коли мені було вісім. — Вілан знову взявся за ручку. — Батькові справи погіршилися, коли вона пішла. — Принаймні так було в його спогадах. Місяці після материної смерті перетворилися на пляму смутку й мовчання. Він не дозволив мені піти на погребіння. Я навіть не знаю, де вона похована. До речі, чому ви, хлопці, так кажете? «Жодних плакальників, жодних погребінь»? Чому просто не сказати «хай щастить» або «бережи себе»?

— Ми не любимо завищених сподівань. — Казів палець у рукавичці пробігся колонкою чисел і закляк. Його погляд якусь мить перебігав туди-сюди між двома гросбухами, а потім Бреккер рвучко згорнув шкіряну обкладинку. — Ходімо.

— Ти щось знайшов?

Каз коротко кивнув.

— Я знаю, де вона.

Вілан не думав, що напруга в різкому Казовому голосі йому примарилася. Бреккер ніколи не кричав так, як його батько, але Вілан навчився помічати ту низьку ноту, ту частинку чорної гармонії, яка заповзала до Казового тону, коли розвиток подій ставав небезпечним. Він почув її після сутички в доках, коли Інеж лежала, стікаючи кров’ю від Оуменового ножа, а ще тоді, коли Каз дізнався, що засідку на них влаштував Пекка Роллінз, і знову, коли Віланів батько ошукав їх. Він чув цю гучну й чисту ноту на верхівці маяка, коли службовець верещав про помилування.

Вілан спостерігав, як Бреккер приводить кімнату до належного вигляду. Він посунув конверт трохи лівіше, засунув шухлядку найбільшої картотеки трохи далі, ретельно відсунув стілець назад. Упоравшись із цим, він окинув кімнату поглядом, потім висмикнув із Віланових долонь ручку й обережно поклав її на місце на столі.

— Порядний злодій діє, як порядна отрута, крамарику. Він не залишає жодного сліду. — Каз задув лампу. — Твій батько часто вдається до благодійності?

— Ні, він віддає десятину Ґхезенові, але каже, що благодійність краде в людини шанс на чесну працю.

— Гаразд, останні вісім років він жертвує на Церкву Святої Гільди. Якщо хочеш віддати шану матері, це, напевно, найкраще місце, з якого можна почати.

Вілан тупо витріщився на Каза в похмурій кімнаті. Він ніколи не чув про Церкву Святої Гільди. А ще він не знав, щоб Нечисторукий колись ділився хоча б дрібкою інформації, яка йому ні до чого.

— Що?..

— Якщо Ніна й Джаспер добре впоралися зі своєю роботою, Смеет незабаром буде вдома. Ми не можемо бути тут, коли він повернеться, інакше увесь наш план полетить під три чорти. Ходімо.