Ли Бардуго - Королівство шахраїв

Тепер Інеж затремтіла, затиснувши долонями вуста, і спостерігала, як вони рухалися доком до набережної. Вона кинулася вперед, а потім повернулася до Каза.

— Ходімо зі мною, — запропонувала. — Ходімо зустрінемо їх.

Каз кивнув, наче збираючись із силами, і знову стиснув пальці на ціпку.

— Зачекай, — попросив він. Його обпечений голос здавався хрипкішим, ніж зазвичай. — Краватка рівно зав’язана?

Інеж засміялася, і каптур впав із волосся.

— Це сміх, — пробурмотів Каз, але дівчина вже бігла набережною, ледве торкаючись ногами землі.

— Мамо! — гукнула вона. — Тату!

Інеж бачила, як вони обернулися, бачила, як мама схопилася за батькову руку. Вони побігли назустріч доньці.

Серце Інеж перетворилося на річку, що несла дівчину у відкрите море.

екка сидів у вітальні свого заміського будинку, визираючи на вулицю крізь білу мереживну фіранку. Каельське мереживо. Імпортоване з Марох Ґлена. Пекка не шкодував грошей, вилизуючи цей дім. Він збудував його з нуля, визначаючи розміри всіх кімнат, ретельно вибираючи лак для підлоги, кожен світильник і меблі. «Смарагдовий палац» був його неабиякою гордістю, «Каельський принц» — діамантом у короні його імперії, свідченням розкоші та стилю, прикрашеним із найпоказнішою пишністю в Бочці. Але тут був його дім, його фортеця. Кожна дрібниця нагадувала про респектабельність, процвітання й міць.

Пекка почувався тут у безпеці, у безпеці разом зі своїм сином та охоронцями, яким він так щедро платив. Утім, він відійшов від вікна. Краще не давати жодних шансів. Там було чимало місць, де міг заховатися вправний стрілець. Можливо, йому варто зрубати берези, що ростуть уздовж газону.

Роллінз намагався зрозуміти, куди його завело життя. Місяць тому він був багатієм, чоловіком, з яким рахувалися, королем. А тепер?

Він міцніше приснув до себе сина й погладив його руде волосся. Хлопчик крутився в нього на колінах.

— Я хочу піти погратися! — сказав Альбі, зістрибуючи з Печчиних колін, не виймаючи з рота великого пальця і притискаючи до себе маленького м’якого лева — одного з багатьох, яких він мав. Пекка ледве міг дивитися на цю іграшку. Каз Бреккер блефував, а він повірив.

Але було й дещо гірше. Бреккер оселився в його голові. Пекка не міг відігнати думку про свого хлопчика, свого досконалого хлопчика, похованого під грудками землі; він кликав його, просився до батька, а Пекка не міг прийти і врятувати сина. Часом його син плакав десь у полях, а він не знав, де копати. Часом сам Пекка лежав у могилі, паралізований землею, яку кидали на нього — спочатку вона легко стукотіла, мов дощ, а потім важкі грудки набивалися в рот і крали з грудей повітря. Він чув, як угорі над ним сміються люди: хлопчики, дівчатка, жінки й чоловіки. На тлі синього сутінкового неба вони були силуетами, їхні обличчя губилися в затінку, але він знав, хто ці люди. Усі, кого він обдурив, ошукав, убив. Усі нещасні ридання, які він приніс у жертву, видряпуючись угору кар’єрними сходами. Він досі не міг пригадати ім’я Бреккерового брата. Як же його звали?

Пекка був Якобом Герцуном; він одягав тисячі різних облич. Але Каз Бреккер знайшов його. Він прийшов, аби помститися. Якщо один із цих дурнів зміг його знайти, чому б це не вдалося іншому чи ще якомусь? Скільки людей вишикуються в чергу, аби кинути на нього наступну лопату багнюки?

Зробити вибір, навіть найпростіший, стало складно. Яку краватку вдягнути? Що замовити на вечерю. Він сумнівався в собі. Пекка ніколи раніше в собі не сумнівався. Він почав життя ніким. Каменярем із Мандрівного Острова, кремезним хлопцем, якого цінували лише через міцну спину, юність і спроможність лупати кайлом та носити купи каміння. Але він хитрістю потрапив на корабель, що плив до Кеттердама, і заробив свою репутацію власними кулаками. Він був боксером, викидайлом, найжахливішим мурмилом у бандах. Він вижив завдяки тому, що був наймудрішим, найрозсудливішим, тому що нікому не вдалося зламати його волю до життя. А тепер йому хотілося лише сидіти всередині, пити віскі й дивитися, як рухаються стелею тіні. Будь-що інше сповнювало його жахливої втоми.

А потім одного ранку він прокинувся під яскравим емалево-синім небом. У повітрі лунали пташині співи. Пекка відчував аромат близького літа, справжню спеку в повітрі й те, як достигають у садку фрукти.