Ли Бардуго - Королівство шахраїв

— Інеж...

— Скільки разів ти казав мені, що ти чудовисько? То будь чудовиськом. Будь тим, чого вони всі бояться, коли заплющують уночі очі. Ми не полюватимемо на всі банди. Ми не зачинятимемо будинки, які чесно поводяться зі своїми працівниками. Ми полюватимемо на таких жінок, як Цьоця Гелін, на таких чоловіків, як Пекка Роллінз. — Вона помовчала. — А ще подумай про це так: ти позбуватимешся конкурентів.

Каз видав якийсь звук, що майже скидався на сміх.

Одна з його рук балансувала на маківці ціпка. Інша відпочивала збоку, поруч з Інеж. Їй варто було лише трішечки поворухнутися, і вони торкнуться одне одного. Він був так близько. Він був далі, ніж вона могла дотягнутися.

Інеж обережно дозволила кісточкам своїх пальців торкнутися до його руки — легесенький дотик, пташине пір’ячко. Каз заціпенів, але не відсахнувся.

— Я не готова відмовитися від цього міста, Казе. Я думаю, воно варте порятунку. — «Я думаю, ти вартий порятунку».

Колись вони стояли на палубі корабля і вона чекала, так само як тепер. Тоді він не озвався, не озивався й зараз. Інеж відчула, як він вислизає, як його затягує нижче, до підводної течії, яка відноситиме його далі й далі від берега. Інеж розуміла страждання і знала, що не може піти за ним туди, якщо не хоче теж потонути.

Там, на Чорному Серпанку, він казав їй, що вони боролися б разом за свій шлях на волю. «Витягнули б ножі, заблищали б наші пістолі. Тому що саме це ми робимо». Інеж битиметься за нього, але вона не може його зцілити. І не марнуватиме своє життя на спроби.

Дівчина відчула, як кісточки його пальців ковзнули повз її. А потім його рука опинилася в її руці, його долоня притиснулася до її власної. Каз затремтів і повільно переплів їхні пальці.

Вони довго стояли там, узявшись за руки і вдивляючись у сіру широчінь неба.

За кілька причалів від «Мари» пришвартувався равканський корабель із двоголовим орлом Ланцових — мабуть, на ньому припливли туристи або іммігранти в пошуках роботи. Світ змінився. Світ жив далі.

— Казе, — запитала раптом Інеж, — чому ворони?

— Ворон і кубок? Мабуть, тому, що ворони — сміттярі. Вони прибирають падаль.

— Я не мала на увазі татуювання Покидьків. Воно таке ж старе, як сама банда. Чому ти обрав їх? Твій ціпок. «Воронячий клуб». Ти міг би вибрати собі новий символ, вигадати новий міф.

Казові очі кольору гіркої кави невідривно стежили за небокраєм, і сонце, що сходило над ним, пофарбувало їх у блідо-золотий.

— Ворони пам’ятають людські обличчя. Вони пам’ятають людей, які їх годують, які добре до них ставляться. І тих, хто погано ставиться, теж пам’ятають.

— Справді?

Він повільно кивнув.

— Вони не забувають. Розповідають одне одному, за ким доглядати, а кого остерігатися, — сказав Бреккер, показуючи на гавань воронячою головою на своєму ціпку, — подивись.

Інеж підняла підзорну трубу і знову вдивилася в гавань, де з корабля спускалися пасажири, але картинка була нечіткою. Дівчина неохоче відпустила Казову руку. Його дотик здавався обіцянкою, і їй не хотілося відпускати його. Вона налаштувала лінзи й помітила дві постаті, що спускалися трапом. Їхні кроки були граціозні, постави — прямі, мов леза ножів. Ці двоє рухалися, як сулійські акробати.

Мара різко ковтнула повітря. Кожна її клітинка сфокусувалася, наче лінзи підзорної труби. Мозок відмовлявся повірити побаченому. Це не могло бути реальним. Це була ілюзія, хибне відображення, обман, створений райдужним склом. Ось вона знову вдихне — і зображення розпадеться на шматки.

Інеж потягнулася до Казового рукава. Вона ось-ось впаде. Хлопець обійняв її, підтримуючи.

Її свідомість розкололася. Одна половина помічала його голі пальці на своєму рукаві, його розширені зіниці, те, як його тіло обхопило її власне. Друга половина досі намагалася осягнути побачене.

Його темні брови зібралися в єдину лінію.

— Я не був упевнений. Мені не слід було...

Вона майже не чула його через гупання свого серця.

— Як? — витиснула із себе Інеж. Голос був грубим і сухим від невиплаканих сліз. — Як ти їх знайшов?

— Послуга Штурмгонда. Він розіслав шпигунів. Це було частиною нашої угоди. Якщо це не було помилкою...

— Ні, — заперечила Інеж, і з очей нарешті полилися сльози. — Це не було помилкою.

— Звісно ж, якби під час завдання щось пішло не так, вони припливли б і знайшли тут твій труп.

Інеж задихнулася від сміху.

— Просто дай мені цим насолодитися. — Дівчина випросталася, повернувши собі рівновагу. Невже вона справді думала, що світ не змінився? Якою ж дурепою вона була! Світ складається з див, несподіваних землетрусів, штормів, що налітають нізвідки й можуть змінити обриси континенту. Хлопець поруч із нею. Майбутнє попереду. Усе було можливим.