Ли Бардуго - Королівство шахраїв

Він стояв на причалі та вдивлявся у воду. Чорне пальто ідеально лежало на плечах, солоний вітер із моря куйовдив чорні хвилі Казового волосся.

Інеж знала, що не мусить повідомляти про себе, тому зупинилася біля нього, роздивляючись човни в доках. Схоже було, що кілька суден припливли сьогодні вранці. Мабуть, місто поверталося до звичного ритму життя.

— Як справи в будинку? — поцікавився нарешті Бреккер.

— Безтурботно, — зізналася дівчина. — Я від цього стаю ледащою. — На коротеньку мить Інеж замислилася, чи може Каз заздрити цьому комфорту, чи він для нього просто чужий. Чи дозволить він собі колись відпочити? Поспати? Засидітися за вечерею? Вона ніколи не дізнається.

— Я чув, що Вілан дозволяє Джасперові грати на ринках.

— Дуже обачно й надзвичайно крихітними сумами. Вілан сподівається скерувати його любов до ризику в продуктивному напрямі.

— Це може спрацювати блискуче, а може закінчитися цілковитою катастрофою, але саме так Джаспер і полюбляє працювати. Принаймні шанси кращі, ніж у будь-якій гральній залі.

— Вілан погодився лише після того, як Джаспер пообіцяв стати до навчання у Творця. Гадаю, вони знайдуть йому вчителя. Можливо, для цього знадобиться вирушити до Равки.

Каз задер голову, спостерігаючи, як над ними літає чайка, широко розкинувши крила.

— Скажи Джасперові, що його бракує. У Рейці.

Інеж вигнула брову.

— У Рейці? — Почути це від Каза було так само приємно, як отримати букет квітів чи щирі обійми, і для Джаспера це вартуватиме цілого світу.

Якась частина її хотіла розтягнути цю мить, побути поруч із ним трохи довше, послухати його хрипкий гаркавий голос або просто постояти там у невимушеній тиші, як вони робили безліч разів раніше. Він так довго був цілим її світом. Натомість Інеж сказала:

— Як ідуть справи, Казе? Ти ж не міг так швидко запланувати нову роботу?

— Ось, — відповів він, простягаючи їй підзорну трубу. Інеж збентежено помітила, що він не вдягнув рукавички, й обережно забрала в нього трубу.

Дівчина притиснула підзорну трубу до ока й оглянула гавань.

— Я не знаю, що шукаю.

— Двадцять другий причал.

Інеж налаштувала лінзу й оглянула доки. Там, на тому ж причалі, звідки вони вирушили до Льодового Двору, стояв невеличкий військовий корабель, блискучий, з ідеальними пропорціями і випущеними гарматами; на грот-щоглі майорів жорсткий прапор із трьома керчинськими рибами. На борту корабля вишуканими білими літерами було виведено «Мара».

Серце Інеж нерівно загупало. Цього не могло бути.

— Це не...

— Він твій, — повідомив Каз. — Я попросив Шпехта допомогти тобі найняти екіпаж. Якщо ти захочеш мати іншого першого помічника, він...

— Казе...

— Вілан продав мені його за гарну ціну. У флотилії його батька чимало дорогих кораблів, але цей... Цей пасує тобі. — Він перевів погляд на свої черевики. — Причал теж належить тобі. Він завжди буде там, коли... якщо ти захочеш повернутися.

Інеж не могла промовити жодного слова. Її серце здавалося переповненим, наче пересохле річище струмка, не готове до такого дощу.

— Не знаю, що й сказати.

Кисть його голої руки стиснула воронячу голову на ціпку. Видовище було таким дивним, що Інеж не могла відвести від нього очей.

— Скажи, що повернешся.

— Я ще не завершила справу Кеттердамі. — Вона й сама не знала, що так думає, поки не промовила цього вголос.

Каз кинув на неї швидкий погляд.

— Я думав, ти хочеш полювати на работорговців.

— Хочу. І мені потрібна твоя допомога. — Інеж облизала губи і відчула на них смак океану. Її життя було низкою неможливих миттєвостей, то чому б не попросити тепер чогось неможливого? — Справа не лише в работорговцях, але й у звідниках, клієнтах, босах із Бочки та політиках. Справа у всіх, хто заплющує очі на страждання, якщо можна заробити грошенят.

— Я — бос із Бочки.

— Ти ніколи б нікого не продав, Казе. І тобі краще за інших відомо, що ти не просто черговий бос, що нашкрябує собі кращий прибуток.

— Боси, політики, клієнти, — задумався він. — Це мало не половина мешканців Кеттердама, і ти хочеш із ними всіма боротися.

— Чому ні? — запитала Інеж. — На морі та в місті. Один за одним.

— Цеглинка за цеглинкою, — погодився хлопець. Потім він коротко похитав головою, наче відганяючи цю ідею. — Я не народився героєм, Маро. Ти вже мала це зрозуміти. Ти хочеш, щоб я був кращою людиною, хорошою людиною. Я...

— Цьому місту не потрібна хороша людина. Йому потрібен ти.