Ли Бардуго - Королівство шахраїв

Акустика була достатньо доброю, щоб Інеж могла почути кожне слово проповіді, якби захотіла, проте вона вирішила проігнорувати цю частину служби. Ґхезен не був її богом, і дівчина не мала ніякого бажання слухати лекції з приводу того, як вона може йому найкраще послужити. Також їй не подобався Гхезенів вівтар — незграбна пласка кам’яна брила, довкола якої була збудована церква. Дехто називав її Першою Кузнею, інші — Ступкою, але сьогодні вона гратиме роль аукціонної трибуни. Від цієї думки в животі Інеж щось перевернулося. Вона вважалася контрактницею, яка прибула до Керчу зі своєї власної волі. Так стверджували документи. Вони не розповідали історії про її викрадення, її жах у трюмі корабля работорговців, приниження, якого вона зазнала в пазурах Цьоці Гелін, чи страждання у «Звіринці». Керч звели на торгівлі, але яка частина цієї торгівлі була людяною? Священик Гхезена міг стояти біля вівтаря і протестувати проти рабства, але скільки відсотків цього міста збудували за рахунок податків від будинків задоволень? Скільки членів його парафії наймали хлопців і дівчат, які майже не розмовляли керчинською, зате шкрябали брудні підлоги і складали білизну за копійки, працюючи, щоб сплатити свої борги, які, схоже, ніколи не зменшувалися?

Якщо Інеж отримає свої гроші, якщо вона матиме свій корабель, вона зможе вкласти свою частку роботи, щоб змінити все це. Якщо вона переживе цей день. Вона уявила їх усіх: Каза, Ніну, Матаяса, Джаспера, Вілана, Кувея, який так мало розповідав про своє життя, — рядочком на линві, їхня рівновага була точно виваженою, їхні життя — пов’язаними докупи надією та вірою одне в одного. Унизу церквою шастатиме Пекка, і Мара підозрювала, що Дуняша теж буде поблизу. Інеж називала дівчину кольору бурштину та слонової кістки своєю тінню, але, можливо, та була ще і знаком, нагадуванням, що Мара створена не для такого життя. Утім, складно було не відчувати, що це місто стало її домівкою, а Дуняша була тут незваним гостем.

Тепер Інеж дивилася, як вартові востаннє обшукують перший поверх церкви, зазираючи в усі кутки й каплиці. Вона знала, що вони можуть відправити кількох хоробрих офіцерів обшукати дах, але тут було безліч місць, у яких можна сховатися, а якщо доведеться, вона може просто ковзнути назад на купол каплички й перечекати там.

Вартові вишикувалися на своїх місцях, і Мара чула, як капітан віддає накази, де саме на сцені мають сидіти члени Торговельної Ради. Вона помітила університетського медика, якого привели для засвідчення Кувейового здоров’я, і побачила, як один із вартових привіз до місця, де стоятиме аукціонер, подіум. Зауваживши кількох Десятицентових Левів, які прогулювалися проходами разом із вартовими, дівчина відчула укол роздратування. Вони випинали груди, насолоджувалися своїми новими повноваженнями, хизувалися перед іншими багряними пов’язками міської варти й реготали. Справжня міська варта не здавалася вдоволеною, а ще Інеж помітила, що кілька членів Торговельної Ради насторожено спостерігають за їхньою поведінкою. Можливо, вони замислилися, чи дійсно отримали більше, ніж сподівалися, дозволивши купці бандитів із Бочки представляти їхні інтереси? Цей танець із Пеккою Роллінзом розпочав Ван Ек, але Інеж сумнівалася, що король Бочки довго дозволятиме йому верховодити.

Мара перевірила обрій аж до гавані й чорних веж-обелісків. Ніна мала рацію щодо Ради Потоків. Схоже, вони віддали перевагу тому, щоб усамітнено залишитися у своїх сторожових баштах. Хоча — оскільки ніхто не знав їх особисто — Інеж підозрювала, що вони можуть просто зараз сидіти в церкві. Вона подивилася в бік Бочки, сподіваючись, що Ніна в безпеці і її не викрили, що завдяки численній присутності міської варти в церкві пересуватися вулицями буде легше.

Опівдні лави почали заповнюватися зацікавленими роззявами — торговцями в грубо сплетеному одязі, матросами і професійними боксерами щойно з Клепок, вирядженими у свої найкращі, пишні, за мірками Бочки, шати, зграйками вбраних у чорне крамарів, декого з них супроводжували дружини з нахиленими над білими мереживними комірцями обличчями й увінчаними косами головами.

Наступними прийшли фієрданські дипломати. Вони були вбрані в срібне та біле й оточені дрюскелле в чорних формах; усі мали блискуче волосся й золотаву шкіру. Їхні розміри вже лякали. Інеж припустила, що Матаяс мусив знати когось із цих чоловіків і хлопців. Він служив разом із ними. Що він відчув би тепер, знову побачивши їх після того, як його заплямували ганьбою як зрадника?