Ли Бардуго - Королівство шахраїв

— Я знаю, що ти робив там, унизу, — озвався Джаспер. — Ти не мусив казати, що не вмієш читати.

Вілан витяг із кишені свій мініатюрний портрет і поклав його на приставний столик біля канапи. Серйозні сині очі юного Вілана дивилися на них.

— Тобі відомо, що Каз був першою людиною, якій я розповів про... свій стан.

— З усіх людей ти обрав його.

— Я знаю. Мені здавалося, що я давлюся словами. Я так боявся, що він кепкуватиме з мене. Чи просто засміється. Але він нічого такого не утнув. Те, що я розповів усе Казові та протистою власному батькові, звільнило щось усередині. І щоразу, коли я розповідаю це комусь новому, я почуваюся вільнішим.

Джаспер дивився, як зникає під Центсбриджем траповий човен. Він був майже порожнім.

— Я не соромлюся того, що я гришник.

Вілан торкнувся пальцями краю мініатюри. Він нічого не казав, але Джаспер відчував, що хлопцеві хочеться озватися.

— Не соромся, — підбадьорив стрілець. — Хай би про що ти думав, просто скажи.

Вілан підвів на нього погляд. Його очі були чисті, незаплямовано-сині, які й пам’ятав Джаспер, — як озеро високо в горах, як бездонне небо Новозем’я. Женя добре виконала свою роботу.

— Я цього просто не розумію. Я провів ціле життя, приховуючи те, чого не можу робити. Навіщо тікати від чудових речей, які ти можеш робити?

Джаспер роздратовано здвигнув плечима. Він страшенно лютився на батька за те, що майже точно описав Вілан, але зараз відчував, що мусить захищатися. Він сам зробив цей вибір, правильний чи ні, і зробив його вже давно.

— Я знаю, хто я, у чому вправний, що я можу, а що не можу зробити. Я просто... Я той, ким я є. Видатний стрілець і поганий гравець. Невже цього недостатньо?

— Мені? Чи тобі?

— Не філософствуй зі мною, крамарику.

— Джасе, я думав про це...

— Думав про мене? Пізно вночі? У що я був убраний?

— Я думав про твої сили, — наголосив Вілан, і його щоки залилися ще рожевішою барвою. — Тобі колись спадало на думку, що твої навички гришника частково можуть бути причиною, чому ти так добре стріляєш?

— Вілане, ти милий, але в тобі намішано чимало божевільних ідей.

— Можливо. Але я бачив, як ти маніпулюєш металом. Я бачив, як ти його скеровуєш. Ану ж ти не хибиш тому, що й кулі теж скеровуєш?

Джаспер похитав головою. Це було сміховинно. Він був добрий стрілець, тому що виріс біля кордону, тому що розумів зброю, тому що його мати навчила заспокоювати руку, очищати розум і відчувати ціль так само, як бачиш її. Його мати. Творець. Гриша, хай навіть вона ніколи не користувалася цим словом. «Ні. Усе не так». А що, як так?

Джаспер відігнав цю думку, відчуваючи, як шкіру проймає потреба рухатися.

— Чому тобі обов’язково потрібно казати такі речі? Чому ти просто не можеш дозволити справам бути простішими?

— Тому що вони непрості, — відповів Вілан коротко й чесно, як завжди. Ніхто в Бочці так не розмовляв. — Ти й далі вдаєш, наче все гаразд. Ти рухаєшся до наступної бійки чи наступної вечірки. Ти боїшся, що щось станеться, якщо ти зупинишся. Але що?

Джаспер знову здвигнув плечима. Поправив ґудзики на сорочці, торкнувся великими пальцями своїх револьверів. Коли він почувався так, як зараз, шаленим і неуважним, здавалося, наче його руки живуть власним життям. Усе тіло свербіло. Йому треба було вирватися із цієї кімнати.

Вілан поклав руку стрільцеві на плече.

— Припини.

Джаспер не знав, він хоче кинутися навтьоки чи притиснути Вілана до себе.

— Просто припини, — порадив Вілан. — Дихай.

Його погляд був упевнений. Джаспер не міг відвести очей від синього, як чиста вода, кольору. Він змусив себе заспокоїтися, вдихнути, видихнути.

— Ще раз, — підбадьорив Вілан і, коли Джаспер розтулив рота, щоб знову вдихнути, нахилився й поцілував його.

Із Джасперової голови зникли всі думки. Він не думав про те, що сталося раніше, чи те, що може статися потім. Реальними були лише Віланів рот і натиск його вуст, а потім ще витончені кісточки його шиї і шовковистий дотик кучерів, коли стрілець поклав руку йому на потилицю і притягнув ближче. Це був той поцілунок, на який він чекав. Це був постріл. Це була лісова пожежа. Це був оберт «Мейкерового колеса». Джаспер відчув, як гупає його серце, — а може, це було Віланове? — наче в грудях пробіг наляканий табун, і єдиною думкою в його голові було щасливе й налякане «ох».

Повільно й неохоче вони розтисли обійми.

— Вілане, — сказав Джаспер, заглядаючи до широкого синього неба в його очах. — Я справді сподіваюся, що ми не помремо.