Генечка Ворзельська - Янголятко в кутих черевиках. Книга перша

Коли ж хтось намагався довідатися про нього у завідувачки інтернату, вона відповідала одне й те саме:

— Вам нічого робити? Вам бракує неприємностей?

Вони готували мене в янголи. Вони хотіли, щоб я виросла і почала боротися зі Злом.

Але чоловік загинув, і наступної неділі замість нього приїхали мій Вітчим і Мачуха.

— Тебе звати Крихітка?

— Так.

— Ти впевнена?

— Так, — сказала я. — А де дядько Павло?

— Його більше не буде, — сказала Мачуха.

— І я не стану янголом?

— Звичайно, ні, — сказав Вітчим. — Кому потрібні янголи?

Татусю, татусю, тату. Ти знову помилився. Я стала янголом. Ось так. Я тепер янгол — янгол помсти у твоєму пеклі. Мене послано для того, щоб зробити твоє життя пеклом.

Майстри були дивними, тож, приїхавши на вулицю багатоповерхових будинків, я побачила тиху вуличку з дерев, ліхтарів на гілках і пофарбованих у мої улюблені кольори будиночків. Вулиця повільно повертала, залишаючи позад мене крамничку з солодощами, і простувала далі, до молитовного будинку з маленьким білим хрестом на даху.

У вікнах горіло світло і лунала музика. Прожити тут усе життя на маленьких родинних святах. Ніколи не знати назви міста, в якому ніколи не буваєш, не читати газет, а якщо їх навіть принесуть, то лише останню сторінку і гороскопи. Виїзд до центральних вулиць вважати святом і повертатися назад, немовби у теплі та ніжні обійми.

Ліхтарів було так багато, що я не могла порахувати свої тіні.

— Привіт, Крихітко, — казали мені з відчинених вікон.

— Куди так пізно? — запитували з крісел, винесених на ґанки.

— Може, провести? — крізь цигарковий дим єдиної за день цигарки.

— Дякую, — махала я рукою.

— Чудовий вечір! — сміялась я.

— Не куріть так багато!

— Тихше, бо почує дружина.

Я прожила тут усе життя. Я знала кожного із сусідів, ми всі любили одне одного, і ніхто ніколи не питав мене: «Чому ти сама?». Адже я була їхня крихітка.

Повз розфарбовані в улюблені мною кольори будиночки, крізь лагідне світло ліхтарів серед гілок.

І якби ця вулиця була нескінченною, я погодилася б іти нею все своє життя.

Повз дворик, встелений жовтим килимом кульбаб, повз дворик, що поріс блакитними квітами, назву яких ніхто не знав.

— Здоров, Крихітко.

— Здоров.

Навпростець до трьох машин, що повільно викотилися мені назустріч.

Ось і все. Вони виграли. Мисливці Раз, як легко їм було знайти мене тут.

— Де вона?

— Десь у передмісті.

Довідник на сторінці, позначеній «П». В адресній книзі імен з маленькою «а» на кінці.

— Направ когось, щоб вистежив.

І телефонний дзвінок:

— Вона вийшла з будинку.

— Що ж, — вирішили Мисливці Раз. — Поїдемо та візьмемо її.

Три машини заблокували мені шлях. Дванадцять мисливців у розстебнутих піджаках і м’яких пальтах, що не заважають ані стрибати, ані розгойдуватися на стільцях.

— Дівчинко.

— Підніми руки догори.

— І дуже повільно.

Я була слухняною, адже Вітчим дозволив їм стріляти в мене.

— Це було так просто, — сказала я.

— Так, — погодилися мисливці. — Дуже легко.

— А хочете, все буде не так? — запитала я, і всі до єдиного ліхтарі вибухнули.

— Стій!

— Я ніде не ділася, — сказала я.

— Де ти?

— Я тут.

Суцільна темрява, така, що комусь із них довелося дістати запальничку і клацнути накривкою із шматком перлини.

— Де т…

Я тішилась, що їм сподобався мій новий світ. Я назвала його Місто Терору, в ньому було повно обгорілих, перетворених на фортеці будинків.

Довкола нас розташувалося шість таких, які ніколи не знали ремонтів, із бронежилетами, взятими у мертвих ворогів, замість шибок. З машиною, що застрягла у стіні, яка витримала таран з нею. З домогосподарками, що смалять цигарки з травою, ніколи не скидають бігуді й дають раду двоствольним рушницям так само легко, як і ножам для обробки м’яса.

Тут навіть діти, граючись у дворах за глухими, замкнутими стінами будинків, споруджували шибениці для своїх ляльок та навчалися говорити: «Ей» тільки після того, як навчалися стріляти.

— Вам подобається? — запитала я.

— Гидота, — відповів мисливець.

— А мені подобається, — сказала я і, обережно дмухнувши, загасила його запальничку.

— Де ти?!!!

Один із них вистрілив:

— БАХ!!!

І одразу Місто відповіло йому далеким відлунням стрілянини, яка ніколи не вщухала тут.

Стрілянина підповзала до нас, і від іскор куль, що вдарялися об стіни, спалахували купи сміття, бензин із розбитих машин і скинуті в продірявлені діжки поролонові нутрощі сидінь.