Генечка Ворзельська - Янголятко в кутих черевиках. Книга перша

Він був симпатичний. Квартира — велика.

— Хочеш прийняти душ? — запитав він.

— Хочу приготувати тобі вечерю, — відповіла я.

Але я була потрібна йому тільки на один вечір, і він відмовився, запитавши:

— Хочеш вина?

— Я принесу сама, — сказала я, коли мені не зосталося нічого іншого.

Але ж я могла бути для нього…

Він запалив свічки, я принесла вино. Він скинув светр, я відсунулася, сказавши:

— Не поспішай, — і піднесла йому до рота келих. — Випий.

Лише три жадібних ковтки, швидше, щоб уже ніщо не заважало.

Він увімкнув музику, я вимкнула світло. Він обійняв мене, а я сказала:

— Лягай.

— Потанцюй для мене.

— Залюбки.

Я стала посеред килима.

— Ти дивишся?

Але він мовчав. Він спав, приспаний моїм вином. Вісім таблеток тонули та спливали, розчинившись у сонну отруту.

— Шкода, — сказала я. — Я могла б танцювати для тебе цілу ніч.

І накривши його ковдрою, я погасила свічки та зачинила двері.

— Хто він? — спитав Вовк.

— Макс, — сказала я.

— Тоді нехай спить.

— Нехай.

Ця кімната буде моєю. Тепер моєю буде вся ця квартира.

— Здоров, Котику.

— Будь і ти здорова.

— Запиши мою адресу…

— Здрастуй, Маленька Медсестричко, ось мій новий телефон. Передай його Псові…

— Здоров, Вовче…

Я викликала майстрів, і вони замінили шпалери. Вони посадили за вікнами ліс і відрізали зайві шматки сусідніх квартир, перетворивши моє нове житло на маленький будиночок під червоним дахом. Я посадила кілька квіток, але була осінь і вони почали обсипатися. Я посумувала біля свого саду і повернулася до свого будинку.

Кількома дошками навхрест я забила двері до кімнати сонного Макса. Нехай спить, нехай ніщо не тривожить його.

А ще я поставила комп’ютер на своєму новому столі. У моєму будиночку всі меблі взагалі були новими. Я сама підбирала їх, і мені подобалися неосяжні кріселка, м’які килими і те, що пух від перин злітає до стелі, коли лягаєш у ліжечко, а потім повільно опускається додолу, ніби вкриває тебе снігом.

Усе було готове до війни, і, ввімкнувши свій новий комп’ютер, я написала:

«Мисливці».

Він запитав мене:

— «Раз» чи «вісім»?

Я відповіла:

— Раз.

— Про що ти хочеш дізнатися?

— Чи можу я їх знищити?

Він довго думав, пригадуючи все, що знає про Мисливців Раз, і, нарешті, написав:

— Тобі ніхто не заважає.

І він написав мені:

«Крихітці час на війну».

— А ти?

«Комп’ютер чекає на Крихітку».

— Не чекай, я прийду пізно.

«Гаразд, — написав він. — Поцілуєш мене?»

— Ні, — відказала я.

І вийшла, захопивши пістолет.

Хочете ще сирітства? Я була в дитячому будинку, і мені подобалося там.

Ким був мій Справжній Тато? Ким була моя Справжня Мати?

Спочатку я вважала, що вони були зачаровані лицар та королева, потім мала гадку, що вони загубили мене, коли прямували на Північний Захід із караваном трав та отрут. А як мені виповнилося вісім, я вирішила більше ніколи не згадувати про них.

Вивчати життя починаєш з тичинок і маточок? Тож я з тих дітей, яких знаходять у квіткових пуп’янках.

А дитячий будинок — многокутник, обкладений бежевою плиткою, — був оточений гойдалками, альтанками, парканом та безліччю багатоповерхових будинків.

Там усі ходили в однакових сукнях.

— Що ти малюєш? — запитала вчителька.

— Не знаю, — сказала я, тоді маленька, у невиразній суконці, з розпущеною кіскою і ногами, що не торкалися підлоги.

— Це неподобство! Порви негайно!

А я затуляла руками усмішку демона, ще невмілу, але таку, що могла налякати вчительку.

— Тебе покарають…

Та навіть перед страхом покарання я не могла сказати вчительці, що побачила це чудовисько у неї за плечима, коли вона кричала на мене, а гном з попереднього малюнка перестрибує з ліжка на ліжко і спиває подих у сплячих. Уночі, коли зачиняють спальні.

До дитячого будинку, де я жила, приїхали двоє: чоловік та жінка.

Три години поспіль вони розмовляли зі мною в наглухо зачиненому кабінеті. Вони показували мені страховиськ, і я розповідала їм про світи, в яких ті живуть, і про те, де й коли бачила їх.

А потім я розповіла їм про притулок і про те, що мені тут добре. І коли ми вийшли з кімнати, чоловік підійшов до вихователя і, взявши його за підборіддя:

— Якщо ти ще раз займеш її… Якщо хтось із вас ще займе її, я особисто буду рвати горлянки. Зрозумів?

— Так.

— І перекажи іншим.

Чоловік з’являвся кожної першої неділі, іноді зустрічався зі мною, іноді розпитував про мене вчителів.