Антон Мухарский - Кістяк з Чорнобиля

З цими словами Педро-Кончітто накинуло на шию Костякові масивний ланцюг із трикутним значком радіоактивної небезпеки, вписаним у золоте коло.

«Тепер ти наділений можливістю самостійно вос­крешати всі померлі душі з часів Адама і до наших днів. Наступний ступінь посвяти, який дозволить матеріалізовувати душі Атлантів, ти отримаєш вже у системі Альфа-Центавра, де поховані їхні рештки. Тож, гадаю, зараз настає зворушлива мить, коли маєш сказати слова прощання своїм рідним. Можливо, бачиш їх востаннє, оскільки ми забираємо тебе із собою!»

«Але я не хочу залишати свою родину, — ошелешено вимовив Кость. — Мене про це ніхто не попереджав. На таке я не згоден!»

«І ми, і ми не згодні!» — зашуміли його друзі.

«Так хто ж у вас питатиме? — нахабно заявило Педро-Кончітто. — Науковці не цікавляться у піддослідних жаб або кролів, чи згодні вони брати участь у проведенні експериментів».

«Але ми не кролі! Кролі — не ми!» — гордо виступила вперед Чупакабра, яка либонь краще за всіх знала, що за солодкими обіцянками про здійснення мрій часто може ховатися підступне зло.

«Ах ти, паскудо, відкрило таки своє справжнє обличчя!» — у дві горлянки заревли Лесик зі Стасиком.

«Здається, зараз проковтну гада!» — почав роздуватися від люті крокодил Гєна.

Ситуація ставала критичною. І лише Срібна Муха, чкурнувши кудись убік, зникла в темряві ночі.

«Чао-какао, дикі мавпуни. Лишайтеся у своїй провінційній глушині. Ми ж відчалюємо в цивілізовані світи, забираючи із собою продукт нашого вдалого експерименту. А насамкінець я хочу вам сказати…» — але Педро-Кончітто не вдалося закінчити фразу. Враз на обійсті стало темно, наче в хаті хтось вимкнув світло. Веселковий промінь тарілки зник, як і сама тарілка разом зі своїми господарями. Тільки Кістяк хитався у темряві фосфорною плямою.

«Пос-с-с-с-слала їх до дідька… — повернулася на подвір’я Срібна Муха. — Вони ж-ж-ж-ж забули вимкнути свій прож-ж-ж-жектор. А я туди з-з-з-залетіла і побаж-ж-ж-жала, щоб вони з-з-з-зникли раз-з-з-з-зом з-з-зі своєю з-з-з-золотою етаж-ж-ж-жеркою. Бач­те, хотіли з-з-з-забрати в мене онука. Тьху на них… Клоуни продаж-ж-ж-жні. Мої ікони сильніш-ш-ш-ші за всі їхні тех-х-х-хнології. Я те-ж-ж-ж-ж-ж своїх рідних з-з-з-з того с-с-с-світу повертала».

«Приміром мене, — погодився з нею Кістяк Кость. — Бо ми родина. А родина — найвища сила та цінність на землі».

І всі присутні були з ним абсолютно згодні.

Весь наступний ранок друзі провели на Перуновому хуторі, мешканці якого подарували сталкерам аптечку, повну інопланетних протирадіаційних та дезактиваційних засобів.

«Приїздіть частіше до нас у гості!» — махали на прощання, хто лапами, хто руками, хто крилами, а хто і хвостом.

Вже о четвертій годині дня Михась з Варварою чекали на екскурсійний автобус у Чорнобилі біля пам’ятника героям-ліквідаторам.

«Все окей?» — змовницьки поцікавився Демон, непомітно відчиняючи люк багажного відділення.

«Готуй сьомий рівень посвяти», — усміхнулася йому Варвара, разом з Михасем зникаючи в темному череві транспортного засобу.

Того самого вечора, коли сонце падало за небокрай, хлопчик видирався крутими сходами на високий київський пагорб, де на нього вже чекав тато.

«Я знав, що ми знову зустрінемось!» — кинувся малий йому на груди.

А потім вони до пізнього вечора дивилися в дніпрову далечінь, оповідаючи один одному неймовірні історії з власного життя. І тільки коли в будинках почали запалюватися золотаві вогники, тато тихо сказав:

«Час йти додому, синочку, щоб мама не хвилювалася. Але ти їй про цю зустріч нічого не кажи. Хай це і далі лишається нашою чоловічою таємницею. Добре?»

«Добре», — погодився хлопчик, міцно обіймаючи тата за шию.

З того часу вони бачилися щодня. Бо герої — не вмирають!

Тепер ми з тобою теж про це знаємо!

Закінчено 21 квітня 2019 року в Анталії