Антон Мухарский - Кістяк з Чорнобиля

«Ти ж казав на раз, два, три…» — зауважив Михась.

«Нема різниці... крокуймо!»

*****

«Привіт, Михасю. Я так довго на тебе чекав», — здалека почув хлопчик батьків голос.

«Тату?!»

«Так, синку, це я».

«Ти живий?»

«Звичайно. Ми ж домовилися з тобою зустрітися саме тут. Пам’ятаєш, як одного дня ми дерлися на цю гору високими сходами?»

Михась умить згадав, як наприкінці тривожної весни вони з батьком, мамою та сес­трою гуляли Андріївським узвозом. Наступного дня тато вирушав на справжню війну.

«Хочу туди!» — вказав маленький хлопчик на високий, вкритий зеленню пагорб.

«Тю, нема дурних дертися на підборах на таку височінь», — бовкнула вічно невдоволена життям старша сестра.

«Ідіть хлопці самі, а ми в кав’ярні посидимо», — спокійно погодилась мама.

І відтоді їх з батьком пов’язала спільна чоловіча таємниця.

«Жінкам нас не зрозуміти, — усміхнувся до малого татусь, коли вони згори дивилися на місто і широку ріку, що плавно котила свої води на південь. — Їм потрібен захист, спокій та впевненість у завтрашньому дні. В той час як шлях справжнього чоловіка — захищати свою землю і родину від ворогів. Ось чому ми тут, а вони — там, — кивнув він головою в бік строкатих парасоль літнього кафе. — А зараз пообіцяй мені, синку, що захистиш маму і сестру, якщо зі мною трапиться щось недобре».

«Обіцяю, — мужньо сказав малий хлопчик. — Але ж тебе не вб’ють на війні?

«Навіть якщо тобі скажуть, що я загинув, не вір цьому. А зараз я хочу, щоб ти добре запам’ятав це місце. Звідси видно наш будинок, отам, бачиш… — вказав він рукою вдалечінь. — З цього місця я бачитиму тебе та нашу родину. А ти завжди знайдеш мене тут, коли захочеш побачитись. Тільки не кажи про це нікому. Навіть сестрі та мамі. Нехай це буде нашою чоловічою таємницею. Добре?»

«Добре, тату, я обіцяю!»

А й дійсно, як він міг забути, що батько, певне, всі ці роки чекав на нього в призначеному місці на зеленому пагорбі в середмісті Києва. А він так і не прийшов, забувши про цю мить у щоденній дитячо-жіночій метушні.

«Я дуже сильно скучив за тобою, тату, — пригорнувся Михась до батька. — Мені так бракувало тебе ці довгі роки…»

«І я дуже сильно скучив за тобою, синку, — обійняв його батько. — Гетьман сказав, що ми зможемо побачитись із тобою тільки через сто років на наступному Майдані, але ж це так довго. Як ти відшукав цей шлях до мене?»

«Чаклунка Марта сказала, що ти живий, а її чарівні окуляри привели мене до Кістяка Костя. І ось я тут».

«Не забувай про нашу таємницю, добре? — запустив тато свою мозолясту долоню в копицю його пшеничного волосся. — Приходь до мене частіше».

«А завтра можна?»

«Звичайно, я чекатиму на тебе тут. Сидітимемо, дивитимемось на Дніпро і гомонітимемо про все на світі».

«І ти навчиш мене рибалити і вправно користуватися рушницею?»

«Звичайно, синку. Я навчу тебе багатьом корисним речам…»

Але враз блакитне небо, татове обличчя, київська далечінь та зелений пагорб зайнялися веселковим вогнем, розпадаючись на міріади квантів та світлових корпускул.

«Тату, тату…» — тільки й встиг гукнути Михась, як ураз опинився на бабиному городі.

«Ну то як, зустрівся з батьком?» — поцікавився Кістяк Кость, що стояв поруч, тримаючи малого за руку.

«Так! — радісно вигукнув хлопчик. — Тепер я знаю, де його шукати!»

А мож-ж-ж-ж-же, я теж-ж-ж-ж маю баж-ж-ж-ж-жання», — щосили дзижчала Срібна Муха, кружляючи довкруж Педро-Кончітто.

«Ага, ще чого… На всіх енергії не напасешся… Може, й ти теж хочеш втілити свою мрію?» — глузливо питалося в абсолютно щасливої Варвари, якій дозволили зробити кілька селфі з місцевими мешканцями в природному середовищі їхнього проживання.

«Я мрію лише про одну спільну фоточку на пам’ять! Сфотографуйте, будь ласка, нас усіх разом», — попросила сталкерка.

«Ох, ну давай вже, ставайте докупи, — самовдоволено крутило мармизою Педро-Кончітто, вибудовуючи кадр на тлі бабиної хати.

«Блискуче експеримент минув!» — звітували його партнери, разом з Костем та Михасем повертаючись з бабиного городу. — Збережено всі дані на пристроях. Повторити дослід завжди зможемо, захочемо коли!»

«Вітаю тебе, друже! — кинулося Педро-Кончітто на груди Кістяку. — Віднині ти справжній провідник між світами живих і мертвих. Протоплазма твоїх кісток увійшла в імпульсний резонанс з квантово-емоційними енергіями. На знак цієї грандіозної події, дозволь вручити тобі цей золотий кулон, що символізує перший ступінь посвяти».