Клэр Норт - Змій

А Фальєре, цей крижаний Фальєре, тиняється по залах палацу Дожа та бурмоче голосом, що наче ніколи не підвищується, але проникає до кожного темного кута: «А де взагалі ця реліквія? Що це за кістка, заради якої через Контаріні єпископи можуть збанкрутувати?»

З усім цим борються і Контаріні, і його гравець: благають, запевняють, задобрюють, улещують: «Ми досі можемо дати містові великий прибуток, Патріарх може отримати і релікварій, і палац, повірте нам, повірте в те, чого ми можемо досягти, це була брудна гра...», але все марно.

А коли під час вечері вони пред'являють саму реліквію, то священник, що поховав у тісних кладовищах Венеції багато тіл, вигукує: «Це не та кістка, яку ви нам показували раніше, і вона набагато свіжіша, ніж має бути будь-яка реліквія!» І відразу вибухає хаос, а Фальєре шепоче: «Мені б не хотілося критикувати свого доброго брата Контаріні, але дійсно здається, що цю реліквію треба перевірити...»

І Селуда шепоче: «Бідолашний Контаріні. Схоже, він став невинною жертвою якогось жахливого ошуканства, невже він сам не помітив?»

Тож коли сонце зрештою сідає, з Контаріні покінчено.

Ми дивимося, як він повертається до свого палацу, цього разу пішки — ганебно пішки! — можливо, не в змозі позбутися мокрих принизливих спогадів про минулу ніч.

Того чоловіка, що був його гравцем, ми більше не бачимо.

Отже, в залах палацу Дожа, коли всі пішли, а крізь високі вікна світять останні палкі промені сонця на заході, все нарешті заспокоюється. Ми спостерігаємо за Тіною, і не знаємо, що в неї на думці. Вона дивиться на зображення великих мужів, на обличчя шляхетних Дожів, і на стерте місце, де колись було обличчя Дожа. Вона йде крізь зображення історії Венеції — слава битви біля Лепанто, облога Константинополя, спогади про князів-хрестоносців, яких інші звали піратами та злодіями. Вона бачить намальоване зображення бурхливого моря, яким венеціанці, попри все, рухаються вперед на бригах, каравелах і галерах, могутні чоловіки з великими плечима веслують проти потужних хвиль, стародавній Посейдон знизу розбурхує море, а Ісус зверху його заспокоює. На мить їй здається, що вона бачить обличчя Зевса в бородатому зображенні Всемогутнього, коли той дарує своє благословення святим островам у лагуні. Блиск у її очах, питання перспективи, бо хіба народ цієї землі не шанував колись «батька всіх» Юпітера, і чи не були вони в цьому, для свого часу, праві?

Вона швидко хреститься від цієї думки, і ми здивовані.

Це останній раз, коли ми бачимо, що вона робить цей знак, за все наше подальше знайомство з нею.

А потім… Тихий, як ніч, з'являється він.

Чоловік, що може зробити Фальєре королем.

Двоє гравців — Тіна і він — стоять лицем до лиця у пустій залі. Обоє в масках, жоден не говорить. Чи був то збіг, що вони тут зустрілися?

Треба бути дурнем, щоб таке питати. Соромтеся, якщо подумали, що хоча б щось з цього не було зроблено чиєюсь рукою, хоча й до того, як ми прийшли подивитися.

Зрештою чоловік каже:

— Прошу вибачити мені, міледі. Те, як я звертався до вас учора, коли ми грали в шахи. Ви граєте краще, ніж я казав.

— Ви грали і своїми словами, і мною, коли так казали, а я поважаю гру, хоч і не цей конкретний хід, — відповідає вона, злегка кивнувши головою. — Я (і ви, гадаю, теж) я... отримувала задоволення... від нашої гри.

— Я теж, — відповідає він, — і мені шкода, що я не гратиму з вами знов після того, як це скінчиться, оскільки одного з нас по завершенні буде вигнано з Дому Ігор.

Вона вагається, а потім:

— Я мало не спитала ваше ім'я.

— Я б його не назвав.

— Я теж. Це видається... невідповідним... до атмосфери гри. Але мені цікаво знати, хто ви такий, що Дім Ігор бажає вашої перемоги.

— Ви думаєте, що я маю якусь фору?

— Так. Думаю, маєте.

— Ну що ви, — цокає він язиком. — Хорошому гравцеві так казати не годиться.

— Дивлячись на цю шахівницю, я не бачу причин, чому хтось мав грати Селудою, або чому ніхто не грає Белліньо, якщо тільки немає наміру більшого, ніж наші ролі. Чоловік Контаріні, хоча і сильний, виявився лише... людиною...

Вона затиняється на цьому слові, міркує над ним, і до свого подиву вирішує, що воно правильне. Бо що таке людина, як не той, хто має ваду гуманності, спокушається почуттями, сумнівами та надіями? І хіба гравець не є чимось більшим? Хіба гравець не прагне здійнятися над усім цим і бачити самі лише ходи?

— ...і тому я змушена зробити висновок, що ви найсильніший з нас, вам дано найбільший шанс, і мені цікаво, хто ви такий, що Дім Ігор воліє вашої перемоги?