Светлана Горбань - Зодчий із пекла

Кінчев звичним рухом висмикнув з пачки сигарету й покачав її між великим та вказівним пальцями. Потім акуратно поклав назад.

Дівчина іронічно усміхнулась:

— Паліть, якщо хочете.

— Ви ж не палите.

— Звідки знаєте?

— Жодних ознак диму з вашої схованки. У мене, як у кожного професійного курця, нюх порушений, але ж Ярижський тютюнового запаху не любить. Він би почув.

Віктор розлив по чарках вино. Густе, темно-червоне.

— Ви завжди так люб'язно допитуєте свідків? — спитала Кріс ласкаво.

— Може, знімете перуку? — відповів він питанням на питання.

Мерзлякувато пересмикнула плечима.

— Ні, в ній тепліше.

Кінчев здогадливо встав, зняв свого потріпаного піджака й накрив її тендітні плечі.

— Мода минулого століття — не для нас. Чи вже позаминулого?

— Хто знає? — Вона дивилась у глибину келиха й загадково усміхалась. Здавалось, була сумнувата, розсудлива, з тих жінок, що завжди щось недоговорюють.

— Як ви можете бути такою різною?

— Це комплімент чи питання слідчого?

— Це комплімент і питання закоханого.

Вона дзвінко розсміялася:

— Як казав мій сільський приятель, хай би на літо корова здохла, а на зиму школа згоріла!

— Ваш брат цитує вислови більш знаменитих осіб.

— Ви образилися?

— На вас? — він також усміхнувся. — На вас не можна ображатися.

— Чому?

— Таємниця слідства.

— Відповідь прийнято! Ви мені подобаєтесь, Кінчев. Давно. — Підняла келих. — За зустріч!

— За зустріч, — він також підняв чарку і втупився в її зеленкуваті очі. Але лише пригубив терпкий напій. Тривало слідство, і він мав бути тверезим і обережним.

Попереду на них чекало ще багато несподіванок.

Він вийшов з погреба.

Спочатку чемно постукав із середини. Кінчев, трохи подзеленькавши ключами, відімкнув дверцята і впустив його до кухні.

— Мир вам! — привітала їх ця середньовічна примара у довгих чорних ризах. Примара з молодим симпатичним обличчям, вилицюватим, як у Буруковського, але худеньким та досить блідим.

Негуста борідка, довге волосся — пшенично-русяве, хвилясте. І сам увесь якийсь невагомий, тендітний, повітряний у легкому широкому одязі.

Навіть готовий до всього слідчий трошки зніяковів.

— Привіт! — дзвінко й водночас хрипкувато сказала Кріс. — Краще було б виплигнути зі стіни.

— Дешевий ефект, — спокійно парирував «привид».

— Він не ряджений, — пояснила Кріс Кінчеву, — він і справді чернець. Між іншим, прес-секретар єпископа Преобра…

Монах зупинив її слова різким рухом долоні:

— Залишимо титули суєтному світові. У нас є нагальніші справи.

— Ну-у… Тоді сідайте з нами до столу, — Віктор вже отямився від першого містичного враження і згадав про свої обов’язки. — Ви прибули сьогодні… — Тут він кинув оком на годинник. — Тобто вчора вранці? Чи раніше?

— Вчора вранці.

— І як вам обстановка?

— Тривожно. Відчувається важкий запах диявола.

— Будьмо реалістами: я бачив справи, що можна трактувати і так. Але не хочу вдаватися до містики.

Чернець зітхнув:

— Коли я кажу про підступи нечистого, результати яких ви бачили в цьому домі, то це зовсім не містика, це реальність.

— Якщо ви такий реаліст, то що робите тут разом з цією романтичною панною?

Романтична панна томно повела очима й плеснула собі ще трохи вина. Монах забрав у неї келих і відповів Вікторові:

— Хочу допомогти вам розставити всі крапки над «і».

— Останню щойно поставлено. — Кінчев виразно подивився на Крістіну. — Якраз перед нашим рандеву мені повідомили: знайдено тіло Мефодія. Цілком випадково і випадковими людьми.

Кріс мовчки глянула йому в очі, раптом спритно вихопила з руки ченця келишок і випила одним духом:

— Царство йому небесне!

— На поминках не п’ють, — сумно зауважив монах й неспішно перехрестився.

Кінчев зосереджено його оглянув. Головними у зовнішньому вигляді ченця були ризи та очі. Ті й ті — чорні.

Христина встала й пішла до вікна, залишивши чоловіків біля накритого для скромної трапези столу.

Слідчий мовив:

— Якщо у вас є в запасі ще якась крапка, панотче, то розповідайте.

Монах усміхнувся:

— Професор Рабінович, Матвій Самсонович, відомий фізик, казав: «Істину не можна пізнати частинами, її потрібно охопити в цілому. Якщо ви знаєте дев’яносто дев’ять відсотків істини, то ви до неї не ближче, ніж ті, хто не знає про неї нічого».

— Ви цитуєте великих точнісінько, як Валентин Леонідович.