Светлана Горбань - Зодчий із пекла

Кілька розвідників схилили голови перед своїм сивим сержантом, і він розповів ледь чутним шепотом дивовижні речі про будинок, зведений на старовинному фундаменті, який трохи не двісті років зберігав таємницю підземного ходу, що починався тут, біля броду. Про стіни, які розсувалися після натискання на певні цеглини. Про дзеркала, через які непоміченими можна спостерігати за тим, що діється в кімнатах.

Передсвітанковою порою, коли очі злипалися навіть у вишколеного німецького вартового, із стіни дому, який за тридцять років встиг змінити понад десяток хазяїв, тихо повилазили «привиди», озброєні автоматами ППШ. Не більше десяти. Тихо ступаючи, порозходилися по кімнатах, без шуму, фінками, зарізали сплячих фашистів, майстерно зняли вартових. Лише останній, схоплений у дворі, встиг закричати: «Alarm!» — і все стихло.

— І драпати нема кому! — весело констатував рудий Вася Назаренко. — Хто підлоту готує…

— Той до ями простує! — закінчив за приятеля Вадим Король, чорний, як циганча. — А шо, товаришу сержант, ви до війни того, істориком працювали?

— Звідки такі відомості? — може, вперше за всю війну посміхнувся сержант, оглядаючи ліпнину розкішного фасаду, яка у перших рожевих променях кришталево-свіжого ранку ставала дедалі рельєфнішою.

— А звідки ви про таємний хід знаєте?

Сержант зітхнув:

— Я будував цей палац.

— Серйозно?

— Так, я був архітектором.

— Ви ж казали — лісорубом.

— То перед війною. А до революції — архітектором.

Останнє слово, таке далеке від руйнівної дійсності війни, справило на бійців найбільше враження. Відділення в повному складі завмерло, милуючись похмурою красою будинку.

На виснаженому обличчі сержанта Василая з’явився дивний вираз скорботи й блаженства одночасно. Навіть далекі від таємниць зодчества солдати відчули рідкісну красу старої будівлі, доторк вічної загадки творчості, прозріння від довершеності пропорцій та ліній.

Вони мовчали. Цієї лагідної тиші в їхньому житті залишалося кілька хвилин. І самого життя залишалося кілька хвилин. Тільки вони про це ще не знали.

А до парку вже наближалися вантажівки з есесівцями…

Зранку сонце засяяло, наче прожектор. Сніг виблискував, як морські брижі, сліпив очі. З дахів закапало.

Проте в бібліотеці на другому поверсі зависла гнітюча атмосфера. Напруженості й нервового очікування. Тут слідчий зібрав усіх причетних до жахливих злочинів у старону особняку.

Повіки декого з присутніх червоніли спогадами про безсонну ніч, у декого — запухли від міцного сну чи сліз. Ароматно вичахала кава, заздалегідь принесена турботливою економкою Надею.

Кінчев зайняв найвигіднішу позицію: у зручному кріслі, поруч з журнальним столиком, спиною до вікна. Недбало перебирав на колінах якісь неакуратно пописані документи. Ніби й не помічав пані Ярижську, що скромно примостилась у кріслі праворуч від нього — з пристойним сумом на обличчі й у пристойній чорній сукні, бліду й приголомшену баронесу Лесю, яка відсунулась на край канапи — подалі від похмурого та зніченого Борі Цокотюхи, знервованого й роздратованого дизайнера Буруковського — на сусідній канапі, поруч зі зведеною сестрицею Кріс, котра цього разу була в джинсах та миленькому дівчачому светрі й ледь помітно усміхалась — кінчиками губ, наче загадкова Джоконда. Великі сережки з намистинок та бісеру надавали її занадто короткій стрижці такої вишуканої жіночності, що дівчина скидалася навіть на одну з тендітних французьких кінозірок.

Нарешті Кінчев обвів поглядом присутніх. Прокурорським поглядом.

— Ви чули коли-небудь історію про наполеонівського солдата, який заснув на варті? — риторично спитав він і сам відповів: — Він сказав імператору крилату фразу: «Я прошу не закону, я благаю милості». Бажаю всім присутнім перейнятися змістом цієї фрази.

— Слушно, — солідно згодився Валентин Буруковський. — Вершина якнайбільше вимірюється безоднею, над якою вона здіймається.

— Хто це сказав? — поцікавився Кінчев.

— Тейяр де Шарден, — відповіла за брата Кріс і досить голосно відсьорбнула кави.

Ярижська поморщилася, Віктор Кінчев потер руки:

— Ну-с, якщо заперечень немає, приступимо.

Заперечень не було.

— Значить так, слідству відомо все.

Він зробив паузу і ще раз оглянув невеличку компанію, спостерігаючи за ефектом своїх слів.