Светлана Горбань - Зодчий із пекла

Раптом слідчий звернувся до порожнечі, наче помітив там примару:

— Ти десь тут, прекрасна незнайомко! Я відчуваю твоє дихання. Чому ти не хочеш з’явитися мені зараз? Коли я так прагну зустрічі? Говори до мене! Не бійся! Може, тобі не подобається моя фамільярність? Гаразд, відтепер звертатимусь тільки на «ви», обіцяю. Я з привидами ввічливий, особливо із симпатичними.

Поруч, просто зі стіни пролунав шелест тихого сміху.

— Ви таки тут! Виходьте!

Тиша. Тільки морок за межами світлового променя став густішим.

— Я прошу: вийдіть!

Тиша густішає. Темрява. Порожнеча.

— Я все одно тебе рано чи пізно знайду!

Кінчев постояв трохи й повернувся до виходу. Простягнув руку до вимикача, але почув зверху якесь шарудіння, побачив світло й побіг сходами нагору.

Яскраво сяюча кухня виглядала такою реальною, що повністю виключала будь-які думки про привидів. Але ж він залишив кухню темною… Добре про це пам'ятав.

Голосно хмикнувши, слідчий подався через їдальню до темного дзеркального залу, потім у задумі побрів на другий поверх. Стеля, підлога та стіни зробилися ще рівнішими від напруження, насторожилося навіть повітря.

У великому залі було не так темно, як внизу.

Промінчик місячного світла, наче відблиск кишенькового ліхтарика, спрямований упевненою рукою, ліг на обличчя дівчини на портреті. Лице здалося живим, мінливим. І очі дивилися на слідчого уважно й спокійно.

Кінчев усміхнувся їй, чудовій і несподіваній, далекій та недосяжній. Жительці давно відшумілого часу. Заговорив до неї ласкаво й іронічно:

— Мабуть, саме про тебе я завжди мріяв. Змалку розумів: шварценеггером чи вандаммом мені не бути. Нікóли. Тому марив про таку, як ти, — мініатюрну, тоненьку, тендітну. З ніжним довгими пальчиками. Я взяв би тебе за руку — і не випускав би ніколи. Захищав би, любив би, пестив… Якби ти мене почула…

Щось глухо зарипіло — наче далекий стогін долинув із глибини століть.

Із стіни простяглася тендітна ручка.

З ніжним довгими пальчиками.

Зачудований слідчий обережно торкнувся мініатюрної долоньки.

Злегка стиснув. Теплу живу руку. Дівочу. Яка енергійно відповіла на потискання.

Він ухопився за неї міцніше — відчув спротив. Потягнув до себе — вона спробувала вивільнитися.

Він сіпнув сильніше й почув чіткий шепіт:

— Обережно! Ти мені руку відірвати хочеш?

Відповів також пошепки:

— Ні, тільки познайомитися. Виходь.

— Відпусти руку.

— Ні. Втечеш.

— Ти розумний.

— Ще б пак!

І раптом вона засміялась, шепотом, наче швидко дихала. Потім прошепотіла:

— Коли ти здогадався?

— Таємниця слідства. Виходь.

Її долонька сперлася на його руку, і з простінку вийшла до освітленої місячним світлом дівчина в довгій білій сукні. Бліда й чорноволоса. Вороні кучері сягали нижче плечей і утаємничено-містично відблискували в напівтемряві.

З-за стіни, з кабінету Ярижського, донісся характерний звук спущеної в туалеті води.

— От хрєн! — вилаялась красуня фальцетом. — Як не стараюсь обережніше, вічно щось там зачіпляється!

Стіна за нею зсунулася, мов челюсті старовинної печі.

— Отже, Христина Буруковська, — констатував Кінчев. — Давно хотів познайомитись.

— І що? — виклично випросталась вона. — Надінете наручники, як на Валентина?

— Вашому зведеному братові ніхто наручників не надівав. Його також не арештовано, а лише затримано. До з’ясування. І щоб не заважав слідству.

— А я?

— А ви слідству допоможете. — Віктор потяг її за руку до східців. Дівчина елегантним рухом підібрала поділ довгої сукні:

— Це вже точно! Особливо в цьому вбранні.

— А де ваш повсякденний одяг?

— Там, — вона показала за портрет, довгі чорні локони м’яко ковзнули по плечах.

— Тоді з переодяганням не поспішатимемо.

…Удвох вони зійшли до кухні.

— Чогось вип’ємо?

— Згодна. — Вона по-хазяйському вправно витягла з шафки пляшку вина. З серванта — келихи з коштовного чеського скла.

— Я розумію, Кріс, чому ви удавали з себе хлопця. — Він видобув з холодильника тоненько нарізаний сир, поставив на стіл. — Але мушу зізнатись: як дівиця ви — набагато чарівніша. Прошу. — Галантно підсунув їй стільця. Сам сів навпроти.

— І коли ж ви мене хлопцем бачили?

— Сьогодні, на відео.

Штори на вікнах надійно затуляли їх від небажаних нічних свідків, у яскравому світлі простір величезної кухні зіщулився до розмірів звичайної людської оселі, де знайомо поблискували кахлі, каструлі, друшляки, баняки й цілий набір кухонних ножів — від малесенького до найбільшого. Ні, якраз найбільшого й не вистачало. Про це нагадував порожній проріз у підставці.