Светлана Горбань - Зодчий із пекла

— Їх не закрив Кирило Іванович?

— Може й він… Він іноді бував неуважним.

— Іноді чи частенько?

Зім'ята, але суха хусточка з мереживами лежить на столі. Леся Монтаньоль говорить повільно, дивлячись на віконну штору й старанно підбираючи слова:

— Зовсім нічого підозрілого. Або навіть незвичайного. Я була в своїй кімнаті, тобто, в цій, для гостей. Потім вийшла в зал, трошки пограла на роялі. І от саме в цей час…

— Так-так, продовжуйте.

— Такий гуркіт, незвичайний. Удар, глухий. Лемент.

— Лемент чи лементи? Численні?

— Кілька голосів.

— Що кричали?

— Я не розібрала слів. Окремі вигуки. Короткі.

— Але багато?

— Ні, зовсім не багато. І недовго.

— Чому ви думаєте, що недовго? Дивились на годинник?

— На годинник я не дивилась. Але тільки кілька вигуків… Майже одночасно. І все. Потім я вийшла в зал і побачила, що туди йде слідчий.

— Іде чи біжить?

— Не можу сказати. Ну, краще так: він швидко наближався.

— Далі.

— Я підійшла ззаду й побачила. Усе це.

Яскраво освітлена кухня. Озброєні інструкціями представників слідчих органів, як оформляти письмові показання, Щукіна, Дука й Цокотюха старанно працюють кульковими ручками. Сидять у центрі, навколо стола. Попереднє опитування показало, що цікавого вони повідомити не можуть: не бачили, не чули нічого підозрілого аж до метушні, що піднялася в будинку й довкола нього.

У куточку меланхолійно пише ще один протокол Міша Шерман. Час від часу озирається, зітхає. Студент на власному досвіді вже переконався, що робота слідчого на дев'яносто відсотків складається з нудотної писанини, яку згодом підшиють в акуратні теки й відправлять до архіву.

— Стіна… Стіна розсунулася… І шафа… Повірте, я не дуже добре бачила… І звідти появилася дівчина. І щось викрикнула. І шафа впала. На Кирила.

— Ваш чоловік стояв поруч? Поруч із шафою?

— Він стояв. Тобто, ні, він спочатку стояв, а потім нахилився. Перед цим… Коли вона шафу… От це…

— Навіщо нахилився?

— Повірте, я… Я можу тільки припускати…

— Що ви припускаєте?

— У нього в руках був ніж… Може, дістав з-під… З-під шафи… Господи, мені страшно! Я не… Не можу! Не можу більше! Не сьогодні… Будь ласка. Я втомилася.

Микола Власенко уважний і серйозний, він боїться упустити навіть незначну деталь:

— Чому ви саме в цей час вирішили вийти зі своєї кімнати?

— Чому? — баронеса Леся на хвилину замислюється. — Ну, до цього в Ольги Володимирівни весь час грала музика. Коли стало тихо, я згадала, що поруч, у залі, є рояль… Гарний, старовинний. Захотілося послухати, як він звучить.

— А раніше вам не хотілося послухати, як він звучить? Чому це спало на думку саме тоді, у ту хвилину?

— Я й раніше хотіла. Але в будинку весь час грала музика. Досить голосно. Я не можу так, коли мелодії накладаються одна на одну. Це не музика, а какофонія.

— Виходить, перед тем, як ви почали грати, було тихо.

— Так, музики не було.

— А інші звуки?

Вона мне і бгає в руках хусточку.

— Інші звуки… У цьому будинку постійно якісь шерехи. Не знаю, може, це вітер… Немов якийсь віддалений шепіт…

— І перед тем, як почати грати, ви цей шепіт чули?

— Так. Тільки я не знаю — шепіт або шерех. Неясні шелесткі звуки.

— Ви казали, що там був ще якийсь чернець.

— Я казала? Ах, так, звичайно… Теж вискочив зі стіни, за дівицею… Він її за руку схопив і витяг… туди…

— Куди це — «туди»?

Ольга Володимирівна сердито дивиться на слідчого, піджимає повні губки: не можна ж бути таким тупим! Уперше помада на її губах некрасиво з'їдена в середині, нерівним шаром підкреслює лише контури.

— Туди — це в стіну.

— Ви певні, що саме в стіну?

Чорні очі знову наповнюються слізьми.

— Я не божевільна! Думайте, що хочете, але це правда!

Рот пані Ольги потворно, стражденно кривиться:

— Повірте, я сама нічого не розумію! Нічого! Усі так… нерозумно. Нереально… Ніж… Чому — ніж? Він був під шафою? Навіщо?

— Це ви в мене запитуєте? В мене? — іронічно дивується Кінчев.

Надя Щукіна телефонує додому, її хвилює безпека дочки.

— Мариночко, будь ласка, займися уроками… То почитай що-небудь… Але з дому — ні ногою. Я сказала!.. Потім поясню… Встигнеш. Завтра або післязавтра… Це не горить… Дивись, я перевірю… Так, і ще. Не здумай нікому відкривати. Нікого не впускай сьогодні в будинок, нікого, чуєш!.. Я сказала, а ти слухай. Кажу ж, потім поясню… Завтра. Зараз не можу говорити. Все.