Тамара Крюкова - Гордівниця Злата

Спритна стара жваво оббігла навколо дівчини, озирнулася на всі боки, ніби боячись, що їх підслухають, повела гострим носиком, змахнула зі спідниці пару реп’яхів і затарахкотіла:

— Штольня ця зачарована. Іноді люди цінують красу не заради самої краси, а за вартість, яку самі й вигадали. Якби вони знайшли незліченні скарби підземної майстерні гномів, відразу ж почалася б кривава бійка за володіння ними. Ось чому на штольні лежить закляття: варто людині потрапити до неї, як усі діаманти перетворяться на попіл.

— Але я не людина. Я навіть ніколи не зустрічала людей і не знаю які вони, — вигукнула Злата.

Щирість, з якою дівчина вимовила ці слова, розвеселила Віщунку, і стара знову захихикала.

— Забула! Все забула! Чи знаєш ти, що за обідок одягнутий у тебе на голівці? Він зветься Обручем забуття. Ти — людина, та сама «жадібна злостива істота!» — передражнила її Віщунка.

— Неправда! Ви все брешете! — з запалом вигукнула дівчина. Їй раптом стала нестерпна ця єхидна стара, її насмішки й натяки. Злата прожогом кинулася бігти.

— Ти втратила всі свої спогади, найдорожче, що маєш! Ти не пам’ятаєш самої себе! Захочеш скинути чари, приходь сюди та пошукай Лисячу Нору, — прокричала їй навздогін Віщунка.

Злата не пам’ятала, як добігла до міста. Вона увірвалася до таверни, де гноми звичайно проводили вечори. Розчинивши навстіж двері, дівчина завмерла на порозі. Очі її були темно-синіми, ніби вир перед грозою, а обличчя блідим, немов вона щойно зустрілася з привидом. Волосся розметалося від швидкого бігу й важкою золотою лавою спадало з плечей. Гноми мовчки втупилися в Злату. У таверні запанувала тиша. Дівчина гордовито скинула всіх оком і холодно промовила:

— Це правда, що я — людина?

— Хто тобі сказав таку нісенітницю? — запитав Багатоліт.

— Віщунка з Лисячої Нори.

— То ця стара шахрайка знову взялася за свої витівки! Ніяк не хоче жити мирно. Вічно пхає свого носа, куди не слід! — навперебій загомоніли гноми. Коли всі замовкли, Багатоліт сказав:

— Ця зла чаклунка хоче посіяти між нами чвари. Невже ти віриш їй, а не нам, твоїм друзям?

Слова старого гнома звучали так щиро, що Злата засумнівалась у правдивості пророцтв Віщунки. Уже без колишнього запалу дівчина додала:

— Чому я не така, як усі? Я хочу зняти з голови обруч.

Кімнатою прокотився гомін.

— Це неможливо! — захитали головами гноми.

— Чому? — Злата вперто тупнула ногою. Її насторожила поведінка гномів, і вона вирішила дізнатися правду.

За всіх відповів Багатоліт:

— Ти — наша королева й народжена з короною. Цей обруч — частина тебе. Його не можна зняти, як не можна зняти голову.

— Хіба це можливо? — засумнівалась дівчина.

— Звичайно. Подивися на бджіл. Їхня королева також відрізняється від інших. Хіба ми не ставимося до тебе як до королеви, не виконуємо кожну твою забаганку?

Злата на мить замислилась, а потім лукаво посміхнулась:

— Що ж, у такому разі, я хочу подивитися на діамантову штольню.

— Королева бджіл не літає по квітах, збираючи нектар. А королева гномів не спускається у підземелля. У кожного своє призначення. Ти повинна дарувати красу та мир. І надалі не слухай злостивих відьом.

Дні минали. На перший погляд, життя Злати не змінилося. Усе було як раніше, але коли-не-коли, а згадка про дивну стару ятрила прекрасну золотоволоску.

Якось одного разу красуня зайшла до майстерні гномів помилуватися їхньою роботою. На столі лежало кілька чудових коштовних каменів. Темно-червоний рубін був подібний до застиглої краплі гранатового соку; перлина відливала місячним сяйвом, а блакитна бірюза синіла, наче закам’янілий шматочок морської хвилі.

— Вони прекрасні! — захоплено промовила Злата й з полегшенням посміхнулась. — Я не бачу в них іншої цінності, крім їхньої неживої краси.

— Зовсім не неживої. Воно живе! — заперечив дівчині гном Золотник. — Кожен камінь має свій характер і свою долю. Ось, наприклад, бірюза. Вона увібрала в себе блакить неба й моря, але може потьмяніти й померти, якщо потрапить до рук того, хто скоїв у своєму житті недобре діяння.

Злата покрутила в руках камінчик, укритий золотими прожилками, і раптом їй видалося, що він почав змінювати колір і тьмяніти. Дівчина похапцем поклала камінь на стіл.

— Що ж, наступного разу ти розповіси мені про інші самоцвіти, — як можна недбаліше кинула вона і, намагаючись не виказати хвилювання, яке охопило її, залишила майстерню.