Тамара Крюкова - Гордівниця Злата

Злата йшла вулицями міста, збентежено перебираючи в пам’яті всі події свого життя.

«Невже я зробила щось недобре? Але що? Коли? Не пам’ятаю. Нічого не пам’ятаю», — у відчаї думала дівчина.

Тепер вона була впевнена, що гноми приховують від неї якусь таємницю. Злата замислила будь що знову зустрітися зі старою Віщункою.

Гноми почали уважніше наглядати за Златою, і їй ніяк не щастило залишитися на самоті, щоб навідатися до Віщунки. Вона з нетерпінням чекала дня, коли всі гноми знову підуть до діамантової штольні. І ось, коли місто спорожніло, Злата зібралася бігти до Лисячої Нори, але помітила, що на порозі хати на неї чекає Чепурун. Таке переслідування не на жарт розлютило горду красуню.

— То ви так зі мною! Ну що ж, вам все одно мене не зупинити! — сказала вона і, не довго думаючи, вилізла через віконце, залишивши Чепуруна чекати біля моря погоди.

Злата не відразу знайшла між скель вузький лаз, який вів до печери. Зазирнувши у темну розщелину, вона мимоволі зіщулилась. Сонячні промені не пробивались до цього пристанища мороку. З печери віяло холодом.

— Пані Віщунко! — покликала Злата стару чаклунку, сподіваючись, що та почує її та вийде на поклик. Не одержавши відповіді, дівчина зрозуміла, що їй доведеться зайти, і обережно ступила в темний коридор. Після денного світла вона майже нічого не бачила й намагалася намацати дорогу руками.

Раптом їй здалося, що у неї під ногами щось ворушиться. Придивившись, вона зойкнула й із жахом притулилася до стіни. На підлозі кублилася ціла зграя мишей. Маленькій дівчині вони здавалися величезними, як пацюки. Одна миша вчепилася за спідницю й почала дертися вгору. Злата запищала й гидливо струсила мишу на підлогу.

Дівчина кинулася до виходу, але назустріч їй, загороджуючи дорогу, піднялася вересклива хмара кажанів. Злата з жахом затулила обличчя руками. Кажани кружляли у неї над головою, ніби примушували увійти до Лисячої Нори.

Злата не пам’ятала, як опинилася у просторій ніші. Вереск, писк, шарудіння враз стихли, тиша, що настала, приголомшувала. Дівчина озирнулася. У кам’яному склепінні зяяла діра, яка правила за віконце. Крізь неї до печери сіялося денне світло. У снопі сонячних променів мирно плавали порошинки.

Роздивившись, Злата побачила грубо обтесаний дерев’яний стіл, заставлений банками та склянками з невідомим зіллям і порошками. На стінах, наче низки цибулі або часнику, висіли грона сушених мишей і жаб. Златі стало моторошно. Вона вже була не рада, що прийшла сюди. Дівчина насторожено подивилась у бік вузенького коридорчика, який вів до помешкання чаклунки. Там, звішуючись зі стелі, висіли замотані, як у плащі, у свої перетинчасті крила, вартові — кажани. Дороги назад не було.

«Де ж Віщунка? А що як вона пішла надовго й не повернеться кілька днів?» Від однієї лише думки, що їй доведеться провести тут ніч, у Злати по спині побігли мурашки.

— Ти така ляклива, дитинко, — почула вона чийсь голос.

Коли це, просто перед нею з’явилося хитре личко Віщунки.

Від несподіванки Злата здригнулася. Вона ніяк не могла звикнути до вміння чаклунки раптово з’являтися й щезати. А тим часом спритна стара вже метушилася біля столу.

— Таки прийшла. А я знала, знала, знала, що прийдеш, — потираючи долоні, пританцьовувала вона. — Що ж ти тулишся в кутку?

— Ви сказали, що можете розповісти мені про моє минуле, — пробелькотала Злата, несміливо наближаючись до старої.

— Тут і розповідати нічого. Якщо захочеш, сама згадаєш. Для цього тільки обруч треба скинути, — захихикала відьма.

— Але він не скидається. Я вже кілька разів намагалася, — заперечила Злата.

— Пробувати треба вміючи. Проти чарів силу тільки чари мають. Якщо вистачить у тебе сміливості, я тебе підівчу, як пам’ять здобути, і ціну зажадаю дріб’язкову, — стара хитро примружилась.

— Що ж ви хочете?

— Вуглинку, любонько. Чорненьку, незугарну вуглинку Ту саму, що у тебе в обідочку.

— Незугарна вуглинка?! Ти називаєш найчистіший діамант незугарною вуглинкою, насмішлива стара! — тупнула ніжкою гордовита красуня, прибравши воістину королівської постави. — Буду я об вуглинку бруднитися! У мене все найкраще!

— Ти ба, гордівниця яка! Нехай буде по-твоєму. Іди звідки прийшла, — лисяча мордочка старої зморщилась, і Віщунка як крізь землю провалилась.

Златі стало моторошно. І навіщо вона сперечалася з чаклункою? Від таких розмов добра не чекай.