Тамара Крюкова - Гордівниця Злата

Приголомшена й засліплена побаченою розкішшю, Злата завмерла біля входу. Стіни, підлога й стеля зали були всіяні коштовним камінням. Діаманти, смарагди, топази, сапфіри мерехтіли, спалахували різнокольоровими іскрами, ніби всередині них вирувало холодне полум’я. Посеред зали стояв виточений з брили гірського кришталю стіл, на якому красувалася оксамитова подушечка з перснем дуже тонкої роботи.

Поступово самовладання повернулося до Злати. Вона кинула на Віщунку презирливий погляд і холодно промовила:

— Ти все вигадала, підла стара? Я — не людина. Подивись, хіба це каміння перетворюється на попіл?

— Зачекай гарячкувати, красунечко. На все свій час, — потираючи долоні хихикнула чаклунка. — А чи не хочеш поміряти обручку?

Злата сіпнула плечима і, підійшовши до столу, взяла обручку до рук. Дрібничка й справді була напрочуд гарною. Злата просунула в перстень тендітний пальчик, і раптом звідкись з глибин її пам’яті виринув образ прекрасного музики, а потім на неї звалився шквал спогадів. Тієї ж миті, коли Злата усвідомила, що вона — людина, обруч спав з її голови. Прекрасний діамант сліпучо спалахнув і перетворився на шматочок чорного вугілля. Віщунка підхопила його й тієї ж миті зникла, цього разу назавжди.

Підземелля стряс страшний гуркіт. Печера здригнулася. Полум’я язиками виривалося з викладених самоцвітами стін. Смарагди перетворювалися на попіл і вугілля. Стихія вирувала й шаленіла. Златі видалось, що земля захиталася під її ногами. Бідолашна кидалася на всі боки, але з зачарованої штольні не було виходу. Дівчина впала ниць, спробувала підвестися, але сили покинули її. Гар, кіптюга, пітьма оповили Злату. Свідомість її згасала.

Злата отямилася. Блідий лик місяця визирнув з-за хмар і уп’явся в неї немиготливим оком. Небом проносилися рвані сірі клапті хмар. Скелі щезли. Злата не знала, яка чаклунська сила винесла її з підземелля й закинула в невідомий далекий світ. У долині гномів панувало вічне літо, а тут було холодно й волого. Довкола сумовитими купками височіли застиглі дерева. Весна ще не вдихнула в них життя, і вони з благанням простягали в височінь беззахисні голі гілки.

Ліс здавався фантастичною грою уяви. Злата сіла, притулившись спиною до найближчого дерева. Раптом її обпалило мертовним холодом. Скоряючись підсвідомому почуттю страху, вона підскочила й кинулася навтьоки, але пробігши кілька кроків, зупинилася. Їй видалось, що дерева навколо неї розчиняються, наче відображення в озері, коли легкій вітерець здіймає брижі на його дзеркальній поверхні. Дівчина примружила й знову відкрила очі. Там, де щойно вилася стежка, непрохідною стіною громадились дерева. Злата, не розбираючи дороги, побігла до просвіту в хащах. Але це було лише марево.

Чим далі вона заглиблювалася у ліс, тим сильніше її охоплював жах.

Невідома ворожа сила, здавалось, чатувала на кожному кроці. Злата пішла назад, але мара повторилася. Обриси дерев розпливлися, як розмита акварель, а коли контури лісових велетнів вималювалися знову, Злата не впізнала цього місця. Вона не вірила, що дерева можуть ходити, і все-таки ладна була присягнути, що так воно й було. Попелясті привиди простягали до неї руки-гілки. Вони все щільніше оточували її, ніби підштовхуючи й спрямовуючи до якоїсь, лише їм видимої цілі. Раптом тишу лісу порушив далекий шелест листя. Листя, якого НЕ БУЛО!

Зачарований ліс грав з крихітною мандрівницею у жорстоку чаклунську гру. Звідусіль віяло холодом. Золотоволоса красуня здавалася сонячним промінчиком, що невідомо яким чином опинився в зимовій ночі. Злата пішла туди, куди вели її чаклуни-дерева. Шелест примарного листя ставав дедалі голоснішим.

Тепер він був подібний до шепотіння, і скоро Злата почала розпізнавати слова.

— Повернеш-ш-ш, злодюж-ж-жко! Повернеш-ш-ш! — шепотіли дерева, простягаючи до неї щупальці гілок.

Раптом усе враз стихло. Ліс розступився, і Злата вийшла на галявину, де росло самітне дерево. Лише воно було вкрите буйною зеленою кроною, ніби морози та зміна пори року не обходили його. Здавалося, природа зібрала в цьому велетні всі існуюючі на землі дерева. Кругляки осинових листочків сусідили з порізьбленим листям клена, шпильки — з пір’ям пальм. Жодне дерево, в якому б краї воно не росло, не було забуте в цьому неймовірному букеті.

Несподівано стовбуром дерева пробігло тремтіння, воно потягнулося, ніби розминаючи затерплі після сну суглоби, й перетворилося на жінку.