Тамара Крюкова - Гордівниця Злата

— Пані Віщунко, пробачте мені. Я згодна віддати вам обруч разом з… вуглинкою, якщо зумію його зняти, — покірно сказала Злата.

— Так-то воно краще буде, — миттєво з’явившись, кивнула Віщунка й розплилася в улесливій усмішці. — Тоді слухай. Під вечір на повний місяць, коли саме час для чарів і ворожіння, йди до діамантової штольні. Там знайдеш обручку, яку зробили коротульки для Королеви Дріад. До неї закладено магію кохання. Одягнувши її, ти знову навчишся любити й лише тоді повернеш утрачену пам’ять.

— Але я вмію любити, — заперечила Злата.

— Ось як? — посміхнулася стара.

— Так, звичайно. Я люблю яблучний пиріг, сонячну погоду, гарні прикраси… О, я дуже багато чого люблю! — з пилом вигукнула Злата.

— Що ж, тоді нам нема про що говорити. Тільки пам’ятай, завтра останній повний місяць перед тим, як перстень віддадуть законній власниці.

— Я прийду! — на хвилинку замислившись, кивнула Злата.

— Ось і прекрасно! А я вже на тебе там чекатиму, — солодко проспівала стара, а собі під ніс пробурмотіла: — Вуглинка та чарівненька тобі ні до чого, а мені у чаклунстві ще й як знадобиться.

Потяглися нестерпні години очікування. Злата не знаходила собі місця. То хотілося швидше дізнатися про таємницю, приховану від неї Обручем забуття, то ставало страшно від думки, що Віщунка сказала правду, і вона й справді виявиться людиною.

На небосхилі засвітилися зорі. У хатинках гномиків один по одному згасали вогники.

Містечко занурювалося в сон. Над долиною повисло розмірене сюрчання цвіркунів, які вийшли на вечірній концерт. У повітрі стояв густий аромат духмяного тютюну й нічних фіалок. Сонний спокій оповив тиху долину.

Не запалюючи свічки, Злата стояла біля вікна, замислено дивлячись на порожню вулицю. Їй не давала спокою бірюза. Чому вона зблідла у неї в руках? Хто знає, що станеться, якщо вона зайде до діамантової штольні? Чи не краще залишити все, як є?

Дівчина лягла в ліжко, але сон не йшов до неї. Невідома сила манила й кликала Злату до діамантової штольні. Наближалась північ. Не в змозі боротися з пристрасним бажанням довідатися про таємницю, золотоволоса красуня підвелася і, похапцем одягнувшись, вибігла з хатки.

Місяць посріблив дахи. Мирне містечко здавалося казковим, наче малюночок з дитячої книжки, але Злата не помічала пануючої довкола краси.

Маленькі ніжки швидко несли її до заповітного місця. Добігши до штольні, дівчина перевела дух, але засмутилася, побачивши, що вхід до шахти був завалений величезним валуном.

— Прийшла, красунечко? — раптом почула вона знайомий голос.

З темряви виникла Віщунка. Стара, хитро примружуючись, подивилася на Злату, і, прочитавши її думки, посміхнулася.

— Чом засмутилася? До кожного замочка свій ключик існує. Замки нам не перешкода. Тільки чи пам’ятаєш про обіцяну вуглинку?

Злата мовчки кивнула, і чаклунка закружляла біля печери в шаманському танці. Вона пританцьовувала навколо валуна, бурмотіла заклинання й розмахувала руками. Шлейф спідниці, наче лисячий хвіст, мотався по землі. Усе швидше і швидше кружляла відьма, усе швидше бовтався з боку в бік довгий хвіст. У самий розпал танцю чаклунка сипнула на камінь пригорщу чарівного порошку, і той з шипінням розчинився, ніби розтав. Шлях був відкритий. У напівтемряві печери виднілася лебідка, яка приводила в рух підйомник.

— А ось і вхід, любонько, тільки виходу тут немає. Отже запам’ятай, ти залишаєш долину гномів назавжди.

Злата не ворухнулась. Усередині в неї все похололо від жаху.

— Що, злякалась? — єхидно запитала стара.

— Ось іще! Я нічого не боюсь, — гордовита красуня закинула голову й стала на платформу підйомника.

Чаклунка крутнула лебідку й щезла. Шестерні заскреготіли, і підйомник повільно поповз униз. Злата опинилась у безпроглядній темряві. Від думки, що вона спускається все глибше під землю, у неї закрутилася голова. Бідолашна була не рада, що послухалася Віщунки. Гординя знову зле пожартувала з нею. Злата з завмиранням серця прислухалася до скреготу шестерень лебідки зверху шахти. Він ставав усе глухішим і тихішим. Нарешті підйомник зупинився. Дівчина зрозуміла, що приїхала, але страх так скував її, що вона не могла зробити ані кроку.

Яка темінь, хоч око виштрикни, — верескливий голос Віщунки видався Златі милішим за спів солов’я.

Від усвідомлення того, що вона не сама, серце дівчини радісно підстрибнуло. Підземелля освітилося живим світлом факела, що висів на стіні. Віщунка кивнула до Злати й зі жвавістю ящірки рушила вперед, замітаючи сліди шлейфом. Проходячи повз незапалені факели, чаклунка чи то фиркала, чи то чхала, ляскала пальцями, і полум’я тієї ж миті спалахувало, освітлюючи дорогу. Злата ледве встигала за спритною старою. Вона не помітила, як вони опинились у просторій підземній залі.