Тамара Крюкова - Гордівниця Злата

Гірські стежини все далі заводили Злату від помешкання людожерів. Дівчина не знала, куди йти, в якій стороні лежить її дім і де шукати щастя. Червонуваті скелі громадилися довкола, немов застиглі невідомі велетні. Місцями на схилах ліпилися чахлі чагарники або тяглася до неба, химерно вигинаючись, сосна. Ромашка, зворушлива й прекрасна у своїй беззахисності, дивом пробилася серед каміння. Злата опустилася перед нею на коліна.

— Ти така гарна й самотня, точнісінько як я, — звернулася вона до квітки. — Хочеш знати, куди я йду? Світ за очі. А дехто все життя проводить у мандрах. Серед них є один бродячий музикант, високий і ставний. А яке в нього шляхетне й мужнє обличчя! Може, він проходив повз тебе?

Ромашка хитнулася від вітру, ніби відповіла: «Ні».

Злата зітхнула:

— Мабуть, він бродить іншими шляхами. Якщо раптом він з’явиться тут, скажи йому, що я… я зовсім про нього забула й думати не думаю.

Гордівниця підвелася й пішла далі. Стежка різко повернула вбік і привела її до ущелини. Злата з осторогою протислася між скель. У тьмяному світлі, що точилося з вузького лазу, вона роздивилася стерті кам’яні сходи. Вони спускались у підземелля з низько нависаючою стелею. Темний коридор вів у безвість. Біля входу на камені було викарбувано:

«Якщо вже хтось і зуміє осягнути таємницю гір, то це я!» — усміхнулася гордівниця й ступила в коридор. Тісний прохід звивався, і, здавалось, йому не буде кінця. Вогке підземелля було похмурим і навіювало жах. Златі стало якось моторошно, і вона повернула назад, але… Бідолашна марно плутала в темряві у пошуках виходу. Лабіринт утяв лихий жарт із нею. Збожеволівши від жаху, дівчина бігала темними тунелями. Її кроки гучною луною розносилися підземеллям. Невдовзі вона зрозуміла, що остаточно заблукала.

— Ця вже мені гординя! Ну чому мені завжди здається, що я краща й розумніша за інших? — гірко вигукнула вона.

Золотоволоса красуня ще довго блукала у півтемряві, перш ніж вирішила відпочити. Вона вибрала рівніше місце й опустилася на голе каміння. Звичайно, воно не могло замінити постіль, але відтоді, як Злата втекла з дому, доля не балувала її, і вона звикла задовольнятися малим. Підклавши долоню під щоку, дівчина заснула. Її розбудило чиєсь перешіптування.

— Гей, Чепуруне, кажу тобі, вона подібна до людини, — промовив чийсь голос.

— Ні, Багатоліте, для людини вона занадто мала, — заперечив інший.

Злата відкрила очі, дві тіні метнулися вбік. М’яке жовтогаряче світло ліхтарів освітлювало печеру. На превелике диво, дівчина побачила двох маленьких чоловічків з чепурно підстриженими борідками. Однакові сукняні курточки, панталони з застібкою нижче колін і черевики з великими срібними пряжками робили їх схожими один на одного. Але один був серйозний, а другий веселун. Судячи з мережаного жабо, Чепуруном звався другий. Незнайомці були налаштовані миролюбно.

— Хто ти така? І звідки ти родом? — запитав Багатоліт.

— Мене звуть Злата, а родом я з міста, що знаходиться за багато верст звідси.

— З міста ельфів?

— Яких ельфів? Зі звичайного міста.

— Отже, ти — людина?! — хором вигукнули незнайомці.

Їхні обличчя відразу стали ворожими. Злата мимоволі зіщулилася під їхніми холодними поглядами.

— Що ж дивного в тому, що я — людина? А ось ви хто? Не люди, чи що?

— Люди — це жадібні злодії, які винищують одні одних через багатство! Вони руйнують все навкруги себе, замість того, щоб творити! Це огидні злостиві істоти, зустріч з якими ніколи не обіцяє нічого доброго! Ні, ми — працьовитий і справедливий народ. Ми — гноми.

У Злати похололо всередині. Вона з дитинства пам’ятала легенди про гномів — злостивих істот, зустріч з якими ніколи не обіцяє нічого доброго.

Тим часом гноми перезирнулись і, не кажучи й слова, пішли геть. Понад усе на світі Злата боялася зараз знову опинитися сама у мороці підземелля.

— Зачекайте, куди ж ви? — крикнула дівчина й кинулася за ними.

— Ми не робимо зла навмисне. Тобі все одно не вибратися з цього лабіринту. Природа подбає про тебе сама, — почула вона у відповідь.

— І це ви називаєте не робити зла? — остовпіла Злата. — Та ви просто черстві, бездушні, злісні створіння! Ось ви хто!