Тамара Крюкова - Гордівниця Злата

— Можна я погуляю по замку? — запитав він після вечері.

— Звичайно, любчику, ти ж не полонений. Але тримайся освітлених кімнат, — попередила стара.

— Чому?

— Покинуті замки зберігають безліч таємниць, і часом розсудливіше не докопуватися до їхньої суті. Там, де не живуть люди, іноді ховаються привиди, — зловісно прошептала вона.

Гліб по-своєму витлумачив її слова. Стара навмисно залякує його, щоб приховати щось важливе. У всякому разі тепер він знав, що шукати кубок треба там, де темно.

Відьма була задоволена. Крок за кроком вона завойовувала хлопчиська. Хоча й через силу, але він засвоював її уроки. Думка про те, що кожний думає тільки про себе вже міцно засіла в ньому. Чаклунка була упевнена, що він не мине чергового випробування, адже немає нічого солодшого ніж заказана грушка.

Потьмянілий кришталь і поховані під волохатим шаром пилу меблі навівали смуток. Лише кроки хлопчика порушували могильну тишу пустельного замку. Знайти тут кубок було не легше, ніж голку в копиці сіна, але невдовзі Гліб набрів на вузький темний прохід. Гнаний цікавістю Гліб запалив свічку й рушив по ньому.

Незабаром він опинився в порожній кімнаті. Ґнотик свічки тьмяно освітив гобелени, що висіли на стінах, зі сценами з життя лицарів. На одному був витканий двобій. На іншому — один із бійців лежав повалений, а його щасливий суперник, піднявши забороло, дивився з гобелена просто на Гліба.

Суворе обличчя лицаря було холодним і гордовитим. Погляди хлопчика та воїна схрестилися, і раптом Гліб впізнав у лицарі знайомі риси. Це був не дорослий чоловік, а підліток, дивно схожий на Гордія. Глібові стало моторошно. Свічник затремтів, і гарячий віск обпік йому руку. Коли хлопчик знову глянув на лицаря, то не знайшов у ньому подібності з братом. Очевидно, хитке полум’я свічки утяло з ним жарт.

Постоявши трохи, він перейшов до наступної картини, де переможець тримав у руках кубок. Гліб здригнувся. Цього разу гра уяви була ні при чім. Він упізнав би цей кубок з тисячі. Хлопчика охопило збудження, як у грі «холодно-гаряче», коли ти знаходишся майже біля мети. Гліб підніс свічку ближче до гобелена й почав гарячково обмацувати раму в надії знайти потаємну пружину.

Раптом звідкись знизу потягнуло протягом. Вогонь свічі затріпотів. Свічник похитнувся в непевній руці. Старовинний гобелен поповз вгору. За ним зяяв отвір. Старі, потерті сходи вели вниз. Гліб нічому не здивувався. Він упевнено ступнув на сходинку, начебто хтось підказував йому дорогу. Чарівний кубок вабив свого господаря. Вісім крутих сходинок привели Гліба до квадратної кімнати без жодного вікна. Низька, давлюча стеля робила її занадто тісною, а масивна шафа у кутку лише підсилювала це враження.

Гліб відкрив навстіж дверцята гардероба й відсахнувся. У шафі, скорчившись, сидів скелет.

Не відриваючи погляду від страшної знахідки, хлопчик позадкував до сходів. У цей час скелет заворушився й почав вилазити з шафи. З губ Гліба зірвався крик жаху. Пальці розтиснулися, свічник випав з рук. Стукнувшись об кам’яну підлогу, свіча згасла, і кімнату накрила непроглядна темрява. Як у жахливому сні, Гліб хотів утекти, але ноги наче приросли до підлоги.

— Навіщо кричати? Це нерозумно. Навіть, якби тобі загрожувала небезпека, тут тебе ніхто не почує, — вимовив дивний голос, схожий на стук кастаньєт.

Темряву порушив вогник — скелет запалив свічку. Поставивши свічник на стіл, він спокійно сів у єдине крісло і, перекинувши ногу на ногу, відкинувся на спинку. На його голому черепі красувався чорний циліндр, а навколо шиї був недбало обмотаний червоний шовковий шарф. Чорне й червоне ще сильніше відтіняли білизну кісток. Заціпенівши від страху, Гліб дивився в порожні очниці, і йому здавалося, що скелет бачить його наскрізь.

— Чого ти боїшся? — почув хлопчик.

У скелета була дивна манера говорити, зовсім не схожа на людську мову. Він вистукував слова, подібно до азбуки Морзе, і все-таки Гліб дивним чином розумів його.

— Більшість страхів — брехня, — не чекаючи відповіді, продовжував скелет. — Людей лякає зовнішність, хоча часто найжахливіші злочини ховаються за приємною зовнішністю. Тобі усе ще страшно?

— Ні, — не дуже впевнено вимовив Гліб. — Хто ви?

— Скелет у шафі. Таємниця, яка є в кожній родині. Я — те, про що воліють мовчати.

— Я думав, «скелет у шафі» — це просто вираз.

— Люди нерідко вважають слова порожнім звуком. Але в кожному слові закладений зміст. Якщо в тебе є запитання, на яке ти хочеш одержати відповідь — запитуй.