Тамара Крюкова - Гордівниця Злата

— Але я не можу повернутися. Мене прогнали, — сказав Гліб.

— Як прогнали? Чого ж я тоді перед тобою розпинаюся? Більше в мене справ немає! — набундючився домовик.

— А казав, на тебе можна покластися, — зловив його на слові Гліб.

— Так це я принцу говорив, а ти — голота в капцях. Навіщо ти мені такий здався? Ні кола, ні двора. Мені дах потрібен, на те я і домовик.

— Отже, ти пропонуєш дружбу не задурно?

— Звичайно. А як же інакше?

— Мені такі друзі не потрібні, — сказав Гліб.

— А мені й поготів. І не говори зі мною більше. Тільки час на тебе даремно витрачати, — насупився Черепичник.

Гліб відвернувся до стіни й з головою укрився ковдрою. Цього разу він гарненько засвоїв урок Віщунки: нікому не довіряти. Усі зраджували його.

Не минуло і хвилини, як Черепичник потарбав за ковдру.

— Гей, чого ти уперся в стіну? Образився, чи що? Ну й даремно. Хіба чемно дутися, коли з тобою прийшли побалакати?

Гліб сердито повернувся до домовика.

— Ти ж сказав, що не бажаєш зі мною розмовляти.

— Мало що я сказав? Усе слухати — вуха відваляться, — примирливо сказав Черепичник і несподівано запропонував: — 3 чим хочеш чай, з варенням чи з пряниками?

— З пряниками, — сказав хлопчик, вилазячи з-під ковдри й вмощуючись поруч з домовиком.

— А я — з варенням, — сказав Черепичник.

Вони трохи помовчали.

— І де ж чай? — запитав Гліб, бачачи, що домовик не збирається за частуванням.

— Який чай?

— З варенням і з пряниками.

Домовик здивовано уставився на хлопчика круглими очима й обурено сказав:

— Ти що, здурів? Звідки ж я тобі візьму чай, тим більше з варенням або з пряниками?

— Ти ж сам запропонував.

— Запропонував з ввічливості. А ти, як вихована людина, повинен був відмовитися. Де тільки тебе навчали манерам?! — пробурчав Черепичник і знову заканючив: — Може, все-таки повернешся в палац? Ото дивина, тебе прогнали. А ти утрися та повернися.

— Я так не можу, — відмовився Гліб.

— Подумаєш, який важний. Теж мені, принц у вигнанні. А я через тебе тут стирчи. Виходить, мій хазяїн спритніший буде, якщо ухитрився і палац до рук прибрати, і тут тайкома майно тримає, — докірливо сказав домовик.

— Ну і йди тоді до свого хазяїна, що ти до мене причепився? — образився хлопчик.

— Може, я бажаю тобі допомогти, — заперечив Черепичник.

Віщунка теж запевняла, начебто хоче допомогти. Гліб посміхнувся. Тепер він не буде таким простачком. Відразу ясно, за удаваною безкорисливістю щось криється. Гліб не знав, що слідом за надією в ньому повільно вмирала друга сила, яка давала йому опору в житті — віра в добро.

— Яка тобі користь мені допомагати? — запитав хлопчик.

— Як яка? У палаці хочу пожити. Що я, гірший за інших? Ну як, домовилися?

— Ні. Мені не потрібна твоя допомога, — відмовився Гліб.

— Шкода, а то я знаю одну чарівну штучку, яка б тобі дуже згодилася. Але якщо не хочеш, не треба, — з напускною байдужістю сказав Черепичник.

— А що це за штучка? — поцікавився Гліб.

— Кубок.

Слово наче вжалило хлопчика. У ньому зародилася підозра: чи не той це кубок, через який він опинився у вигнанні. Адже у фатальну ніч дарунок чарівника дивним чином зник.

— Ти покажеш, де він? — схвильовано запитав Гліб.

Домовик раптом завмер і приклав палець до губ, наказуючи мовчати. Його гострі вушка оберталися, ніби у звірка, який прислухається, намагаючись зрозуміти, звідки йому погрожує небезпека.

— Мені час, — заквапився домовик, спритно з’їхав по покривалу з ліжка та помчав до каміна.

— Куди ж ти? А як же кубок?

— Іншим разом. А зараз я поспішаю. Я повинен повернутися до перших півнів, а вони вже заворушилися на сідалах. Прощавай.

Не встиг Гліб і оком кліпнути, як Черепичник сховався за коминковими ґратами.

Відьма мала рацію: новий день ще тільки набирав сили, а Гліб уже засвоїв її перший урок. Тепер він не вірив нікому. Таємниці одна за іншою поставали перед ним лиховісними примарами, і він вирішив будь-що з’ясувати, що пов’язувало Віщунку з Гордієм.

Прокинувшись, Гліб з досадою побачив, що вечір бузковими сутінками заповз у вікна замку й у по-літньому світлому небі зайнялися зірки. Він здивувався, що безпробудно проспав до самого вечора. Причиною тому була не втома й навіть не безсонна ніч напередодні.

У чорному замку йому не судилося зустрічати світанків. Кожний день, проведений тут, обертався для нього ніччю.

Гліб вийшов з кімнати та відправився блукати замком. Скрізь горіли люстри, свічки в канделябрах були запалені, але яскраве освітлення ще більше підкреслювало запустіння. Від стін віяло холодом. Побродивши по кімнатах, хлопчик вийшов до вхідних дверей і зупинився. За дубовими стулками лежала свобода. Бажання втекти виникло раптово й було настільки сильним, що Гліб навіть не задумався про те, що по той бік стін його очікує похмурий нічний ліс. Він штовхнув двері. Від довгої бездіяльності петлі заіржавіли, але важка стулка знехотя піддалася. У затхле приміщення увірвалася вечірня свіжість.