Тамара Крюкова - Гордівниця Злата

У парадному залі Гліб побачив портрет чорноволосої дівчини, мабуть, хазяйки замку, і мимоволі зупинився. Що змусило її виїхати звідси, і де вона тепер? Дивлячись на її самовпевнену зарозумілу посмішку, Гліб чомусь згадав брата.

— Гарна? — запитала Віщунка.

— У неї погляд змії, — сказав Гліб, не в змозі перебороти незрозумілої ворожості до світської красуні, і з благанням додав: — Мені тут не подобається. Будь ласка, поїдемо звідси.

— А от капризи виявляти не гоже. Тобі ж більше йти нікуди, так що вибирати не доводиться, — невдоволено стиснувши губи, нагадала Віщунка.

Гліб мовчки вислухав справедливий докір. У нього не залишилося ні дому, ні батьків. Розум говорив, що він повинен дякувати долі за дах. Але душа рвалася геть зі стін похмурого замку. Він волів би ночувати просто неба, ніж залишатися тут.

— Якщо хочеш повернутися додому, то не скигли, а доведи, що ти чогось вартий, — сказала Віщунка.

— Але як?

— Не вибачай образ. За кожне зло відплати сторицею. Помстися! — сказала Віщунка, буравлячи хлопчика поглядом.

— Ні, цим я усе ще більше зіпсую, — зітхнув Гліб, подумавши, що батько розлютився б ще більше, якби він нам’яв боки Гордію. — От якби мені пощастило зробити подвиг!

Дивлячись у чисті, безневинні очі хлопчика, Віщунка ледве не заскреготала зубами від злості. Після всього, що сталося, він ще мріє про подвиги!

— Пусте! — викрикнула стара.

Вона ладна була розтерзати на шматки непокірного хлопчиська.

«Ледве від землі відріс, а надумав мені протистояти, — думкою бушувала відьма. — Весь у свою вперту матусю! Не може бути, щоб я не зуміла впоратися з таким сисунцем. Якщо не переломити його зараз, то потім уже не здолати».

Вчасно похопившись, стара опанувала себе. Коли вона заговорила, голос не виказав гніву, який клекотав у ній.

— Ти ще занадто мало знаєш життя. Хочеш, я навчу тебе, як стати сильним і перемагати?

— Так. — Гліб не задумуючись схопився за таку привабливу пропозицію.

— Для початку дам тобі пораду: нікому не вір. Кожен готовий зрадити. Усі думають тільки про свою вигоду.

— Ні, не усі. Адже ви допомагаєте мені просто так, без усякої винагороди, — заперечив Гліб.

При цих словах відьму аж пересмикнуло. «Від цього хлопчиська мене грець поб’є!» — подумала вона, але, видавивши із себе посмішку, уголос вимовила:

— Звичайно. У мене ніякої користі немає. Але я виняток.

За розмовою вони дійшли до просторих гостьових покоїв. Стара відкрила навстіж двері й жестом запросила Гліба зайти. На радість хлопчику, ця кімната виявилася не такою похмурою, як усі інші. Тут яскраво горіли світильники. Ліжко було постелене, ніби Віщунка знала заздалегідь, що в неї буде гість.

— Лягай-но спати. Ранок мудріший від вечора. Може, тоді ти мій урок краще засвоїш, — солоденько проговорила стара.

Гліб покірно ліг у ліжко. Він не знав, що ніч і день переплуталися в чорному замку, і з приходом темряви життя тут тільки починається.

По Лисячій Норі пронісся протяг. Потривожені кажани зірвалися з насиджених місць, і з пронизливим пищанням почали носитися під низьким склепінням. Пугач стрепенувся й розплющив жовті очі-тарілки. Згорнена кільцем змія підняла голову й насторожено застигла. І раптом, не знати звідки налетів смерч. Повітряний стовп закрутився між підлогою та стелею, несамовито змітаючи зі столу склянки з зіллями. Раптом вітер стих, і посеред нори з’явилася Віщунка.

— Яка ж я зла! — скрикнула вона, тупнувши ногою.

— Ну, тепер нач-ч-чувайся, — прошипіла змія пугачу й залізла в щілину подалі від гніву господарки.

— Угу-угу, — погодився пугач, ховаючись у темному закутку.

— Що ти угукаєш? — прикрикнула на нього відьма і, повалившись на кривоногий табурет, сварливо пробурчала: — Теж мені, помічники. Ні, щоб хазяйку зустріти, привітати, чайком з вовчими ягідками почастувати, так куди там! По щілинах поховалися, дармоїди.

— Щ-що ти ш-шумиш? На щ-що с-серди-та? — запитала змія, обережно висовуючись з укриття.

— Спробувала б ти на моєму місці з хлопчиськом повозитися. Ніяких сил не вистачить. Наче хлопець як хлопець, а глибше копнеш, отут він весь для нашої справи зіпсований. Його даремно скривдили, з дому прогнали, а в ньому ненависті й злості — й на копійку немає! Задумав подвиг учинити. Як воно?

— Неч-чувано! — підтвердила змія.

— От і я кажу, де це бачено, щоб мале хлопчисько таку досвідчену відьму цілий день як на голках тримало. Від нього чеснотою як блискавкою шибає. Ох і намучилася я!