Владимир Аренев - Порох із драконових кісток

І перш ніж вони заперечили, прихопила свою сумку і справді пішла. Хотіла, ясна річ, щоб заперечили. Навіть сподівалася. Але вони, йолопи, тільки дивилися їй услід, Марта це спиною відчувала.

Завжди так: коли доходить до справи, допомоги від них не дочекаєшся, все доводиться вирішувати самій. Хлопчиська!..

У коридорчику нікого не було, як вона і розраховувала. Марта роззирнулася. Двері до кабінету фізрука зачинені, а до роздягальні — навстіж. Погано: будь-хто, хто йтиме через спортзал до школи, помітить світло, його навіть крізь зачинені двері видно, там знизу шпарини і тому завжди тягне по ногах. А якщо помітять учителі — напевно поткнуться перевіряти: хто і чого це раптом туди зайшов і чи не займається чимось забороненим.

Кілька секунд вона зважувала, чи не закрити двері до спортзалу. Вирішила: нема сенсу. Клямка слабенька, по-перше. По-друге, йти можуть зі школи, а не навпаки, — і тоді Марта буде позбавлена шляхів до втечі.

Поки що завдяки Артурчикові у неї лишалася фора у декілька хвилин, і діяти слід було дуже швидко.

Вона клацнула вимикачами в обох роздягальнях, зачинила двері до жіночої, потім увійшла до чоловічої. Завдання просте: якщо виносити кістки зарано, варто нейтралізувати, хоча б на півгодини. Це означає: беремо, виносимо до жіночої, знешкоджуємо і переховуємо.

Ну і думаємо, Марто, думаємо, як «випадково» підкинути пакунок пану Вегнеру.

Вона прикрила за собою двері й роззирнулася, намагаючись вдихати повітря не надто глибоко.

Звичайно, слід було спитати, куди лицарі сховали пакунок, але не зметикувала, а тепер — не повертатися ж! Та тут і варіантів небагато: будували школу давно, роздягальні проектували, щоб використовувати як бомбосховища. Прямокутний простір без вікон, із величезною трубою витяжки, дерев’яними лавами вздовж стін і гачками-вішалками. Все це пофарбовано в нудотні коричнево-сірі тони, а стеля… ну, колись, напевно, була білою, адже мусила бути, чи не так?

Стіни й лави, втім, трохи урізноманітнювала (не сказати — прикрашала) творчість кількох поколінь. Моментальні нотатки про кохання й ненависть, не підвладні новим шарам фарби та й самому часові. Марта повісила сумку на найближчий гачок і витягла маркер.

Пройшлася, лишаючи ледь помітні позначки-якорі трохи нижче рівня очей. І над дверима значок тиші, не завадить.

Їй би, подумала, зараз придався курячий божок, але до школи Марта його не носила: раптом помітить хтось із учителів. Та хай там як, впораємося.

Вона сховала маркер і почала пошуки. Насамперед присіла навпочіпки й зазирнула під лави. Побачила пилові балабушки, чиюсь скоцюрблену шкарпетку, приліплені знизу до дошок скам’янілі жуйки. І ще дещо, вона спершу навіть вирішила — це таке дивне велике насіння.

Потім придивилася й ахнула: це були оранжерейні коники, строкаті й згорблені, із довгими вусами, вони жили тут завжди, скільки Марта ходила до школи. Їх нечасто можна було побачити, але чути було всюди: цвірчали без упину, — і таким чином додавали хоч трохи затишку цим старезним бомбосховищам.

Тепер вони лежали мертві, щедрою такою жменею. І — Марта тільки зараз збагнула — у роздягальнях панувала лунка, абсолютна тиша.

Марта підвелася так рвучко, що довелося спертися рукою об стіну: у голові паморочилося, скроні здавило і наче трохи припекло. Від запаху поту і плісняви нудило, до горла підкотився клубок і проштовхувався вище, вище…

Рахуй, сказала вона собі. Чи ні, тут таблицею множення не відбудешся, давай якісь закони, «завжди можна знайти таку систему відліку, відповідно до якої тіло рухатиметься рівномірно та прямолінійно», «все минає — і це минеться», «-бо, — но, -то, — таки, — от пишеться через дефіс», «що вгорі, те й знизу».

Вона обережно стала на одну із лавок, понишпорила руками за витяжкою. Це простеньке зусилля призвело до того, що у попереку відчутно хряснуло, а гомілку наче проштрикнули розжареною голкою. Марта ледве не навернулася… та чого вже там, таки ж навернулася — сповзла на лавку, почала долонею розтирати гомілку. Перед очима танцювали іскорки, заважали дивитися.

Авжеж, подумала вона. Іскорки. З цього, ідіотко, і слід було починати!

Трохи кульгаючи, повернулася й вимкнула світло. Й одразу побачила ядучо-зелені, із кармінними прожилками димні щупальця, які тяглися від труби навсібіч. В’юнилися, огладжували стіни, просочувались у дошки лавок, намотувались на гачки вішалок.