Владимир Аренев - Порох із драконових кісток

Тим часом почали підходити й інші: Тамара із братом, Конрад, Урсула, старший Кирик… Деякі одразу йшли, інші лишалися перекинутися слівцем. Про бідаху Луку вже знали і тепер ділилися подробицями. Знайшли його у дворі, певно, вийшов заздалегідь і поспішав до спортзалу. Власне, двірничка і знайшла — і добре, що так: товкли Конашевського жорстоко, якби одразу не потрапив до лікарні, хто знає, чим би воно скінчилося.

— Збили, — говорив Натан, засунувши руки до кишень і граючи жовнами. — Збили, покидьки, у пісочницю і — ногами. Я, коли проходив, бачив те місце: наче кнури рилися. І… плями всюди. — Він смикнув плечем, скривився.

— Пощастило, що швидка була поряд, — додала Поліна. — Виклик у сусідньому будинку, просто поїхати не встигли. Інакше б… самі знаєте, як воно буває.

Вони знали. Швидку іноді доводилося чекати кілька годин, он бабця Вухатого Клауса минулої весни так і не дочекалася.

— Та маячня ж, — хмикнув старший Кирик. — «Пощастило», авжеж. Ще скажи: пощастило, що не забили до смерті. Знайти б сволоту — і теж, ногами!

— А давайте, — запропонував Гюнтер. Він обвів їх загуслим поглядом. — Ні, я серйозно. У мене є знайомий єгер, порозпитувати можна. Явно ж приблуди, не тутешні, вирахувати — на раз-два. Га? Га?! Натане, слухай, ти коли проходив, що там говорили? Наче якісь особливі мітки у Луки лишилися, ні? Нам зараз будь-яку детальку, ниточку…

— На шиї й на руках у нього наче якісь дивні ранки, але це ж нічого конкретного, так, балачки. Давайте після уроків сьогодні провідаємо?

— Згода! Може, він цих сучар запам’ятав. Мусив запам’ятати, без варіантів! Ви з нами?

— У Марти сьогодні день народження, — сказав Стефан-Миколай. — Ми завтра підемо, а ви давайте сьогодні.

— Ну, ок. Будем на зв’язку.

Вони пішли, на ходу обговорюючи варіанти: як знайти, до кого звернутися, а головне — що робити, коли знайдуть тих, хто побив.

— Кістки? — тихо спитав Чепурун.

— Сподіваюся, — так само тихо відповіла Марта. — Дуже сподіваюся, що це лише вони.

Чепурун посовав пальцем по краю парти, шкрябонув нігтем облуплену фарбу. Стеф тим часом фотографував пакунок за пакунком і вписував цифри у відомість.

— Бене, — покликав, — допоможеш витягати книжки? Удвох швидше розсортуємо, а то вже нові он несуть.

— Треба щось робити. І я не про книжки. Та що я вам… самі ж розумієте!

— І які варіанти? — спитала Марта. — Підете виносити? Навіть якщо Ропуха вас не засіче і не зупинить — далі куди? Через вихід не вийде, там охоронець цей єгерський. А звідси не винесете.

— А якщо… — почав був Чепурун. Але договорити не встиг — їх відволік вигук у дальньому кутку, якраз біля дверей, що виходили на подвір’я.

Всі голови дружно обернулися туди, школярі та вчителі завмерли. Марта придивилася — і не повірила своїм очам.

Під дверима спиною до стінки стояв, втягнувши голову в плечі і прикриваючись правим ліктем, Артурчик. Лівою рукою він притискав до грудей здоровезний пакунок, з іншого боку в той самий пакунок мертвою хваткою вчепилася одна із малявок, от буквально висіла на ньому. Решта оточила їх щільним кільцем. Хтось копав викрадача ногами, хтось смикав на себе рукав його куртки, а дебеле, вдягнене у строгий синій жакетик дівча впилося в Артурчикову чуприну і пищало: «Злодій-злодій-злодій-злоооодій!» — на одній ноті, наче сирена швидкої.

Пауза — і до них одразу помчали вчителі, Штоц і Вегнер попереду. Не встигли ще й розборонити, а Ропуха вже напосілася на малькову класну керівницю: куди тільки дивитеся, чому допустили безчинство, — та несподівано бадьорим тоном давала відкоша, мовляв, за своїми краще дивіться, і взагалі, яке ви право маєте мене вичитувати, хто ви, власне, така, вас хіба призначили керувати, ні — то й нічого тут.

Решта школярів трималася від них на безпечній відстані, одні нервово посміювалися та перезиралися, інші, навіть не криючись, знімали все на мобільні.

Чепурун сидів сполотнілий, тримав у руці якось саму собою сколупнуту пластинку фарби. Стефан-Миколай навпаки: почервонів і привстав з-за столу; здається, він і сам не розумів, навіщо: іти розбороняти забіяк, заспокоювати Ропуху чи просто тікати звідси світ за очі.

— Гаразд, — сказала Марта. Вона теж підвелася, обтрусила з джинсів неіснуючий пил. — Не відволікайтеся. Роботи-он море. А я піду; якщо пан Вегнер запитає… чи там Штоц, наприклад, — кажіть, що в туалет.

— А ти куди? — не втямив Чепурун.

— До вашої роздягальні. Проблему розрулювати.