Владимир Аренев - Порох із драконових кісток

Штоц помовчав, хруснув пальцями. Марта стояла ні жива ні мертва; намагалася не дихати. Мочки вух поколювало, дуже хотілося їх потерти, але вона стримувалася.

— Та, мабуть, через ніщо. Таке. Всі на нервах, маєте рацію. Вибачте, що потурбував. Якось уже самі розберемось.

— Ви тільки не ображайтеся, гаразд? Я ж розумію…

— Та ну, про що мова!

Клацнули двері, вони пішли. Марта порахувала до десяти, затим навпомацки дотягнулася до сумки, з іншої руки не випускала пакунок. Зважила: краще йти не до школи, а назад до спортзалу, а далі… ну, за ситуацією. Зараз головне — не зволікати й не тупити.

Вона прочинила двері і, досі трохи шкутильгаючи, вискочила у коридорчик.

— Баумгертнер?

Штоц стояв спиною до неї, тихо погойдувався з п’ятки на носок — розмірковував. Тепер озирнувся, швидше здивований, ніж розсерджений.

— Скажи-но, прошу, що ти робила у чоловічій роздягальні?

— Я? — уточнила Марта. — У чоловічій?

Це був дешевий прийомчик, зі Штоцем він не спрацьовував навіть у язикатих Клауса й Чепуруна. Просто Марта розгубилася. Так все добре складалося, вона спромоглася знайти кляті кістки, спромоглася здолати їх, зачарувала — і от…

Та це просто нечесно!

Що їй тепер, здаватися Штоцу? Зізнаватися у всьому? Віддавати кістки? Мармиза у того єгеря буде, звичайно, кумедна — але, дякую дуже, Марта якось переживе без задоволення нею милуватися.

— Ясна річ, ти. І, ясна річ, у чоловічій. Прошу, не принижуй нас обох безглуздими запитаннями.

— Але я не була у чоловічій роздягальні, пане Штоц.

Він склав руки на грудях і здійняв брову. Дивився із цікавістю, наче на химерного жучка, витівку природи.

— І де ж саме ти в такому випадку була?

— У жіночій, звичайно.

— Розумієш, Баумгертнер, так вже склалося, що перед тим, як ти матеріалізувалася у мене за спиною, я дивився якраз на двері жіночої роздягальні. І запитував себе: чому там ввімкнене світло? Тому спробуймо ще раз: як ти тут опинилася?

Цей його тон розлютив Марту. Просто до сказу довів. Вона не дурненьке немовля, щоб із нею так розмовляти! Вона, між іншим, доросла, повнолітня людина.

І Відьма, подумала Марта. Я — між іншим, найсправжнісінька Відьма, і вам не варто про це забувати. Хочете — нагадаю?

— Я, — почала вона, чітко вимовляючи кожне слово. — Була. У жіночій. Роздягальні. І ви самі це бачили, пане Штоц.

— Я?.. — Він зморгнув, трусонув головою.

— Ви, ясна річ, хто ж іще. Звідти я й вийшла. Тому і світло там ввімкнене. Мені треба було… Я забила ногу і хотіла подивитися, наскільки серйозно. Бачите, трохи кульгаю.

— Бачу?

— От. І тому…

Вона розуміла, що це ненадовго. Їй вдалося збити його з пантелику, але Штоц є Штоц. Такого не обдуриш.

От якби зараз щось сталося. Щось, що відволікло би його увагу. Якась малесенька повінь чи — якщо вже збираємо макулатуру — крихітна пожежа; у тому кутку, де паралельний «В», паперу вистачає, і якщо спалахне… ну, наприклад, якщо Томаш, як це він любить, понтуватиметься, клацатиме своєю запальничкою, та може взяти й випасти… випасти якраз на стос сухих, старих зошитів. Цього буде цілком достатньо, ну будь ласочка, нехай усе так і станеться!

Вона яскраво уявила собі цю сцену — аж до відразливого, солодкого запаху туалетної води, якою користувався Томаш! І як повільно обертаються на його крики чергові та вчителі. Як хтось дістає телефон і починає фоткати. Як біжить відтягати решту паперу Вегнер, як іде, риючись на ходу в кишенях, новий фізрук, — адже вогнегасник у нього в кабінеті, а кабінет зачинено.

Вона бачила все це немов навіч — і анітрохи не здивувалася, коли у спортзалі справді хтось закричав: «Вогонь! Вогонь!»

Штоц здригнувся і відвів погляд.

— Договоримо пізніше, Баумгертнер. — Він кивнуй їй і пішов — майже побіг — до залу. Біля входу зіштовхнувся з фізруком, і кілька секунд вони кумедно витанцьовували, пропускаючи одне одного.

Марта нікуди не поспішала. Дочекалася, поки один опиниться в залі, а другий ломитиметься у власний кабінет, — і тоді почала діяти.

Себто теоретично — можна було, звичайно, не ускладнювати собі життя. Просто завтра, коли єгер забереться зі школи, винести кістки. Відвезти на звалище, викинути — і таким чином дотримати слова, яке дали пану Клеменсу.

Але, по-перше, вони цього слова уже й так не дотримали. По-друге, надто великий ризик: піди вгадай, коли розпустяться накладені Мартою невидимі запони. І чи зуміє вона знову здолати кістки.

А головне: вона хотіла допомогти пану Вегнеру. Гаразд, гаразд! — і сподобатися йому теж хотіла. Суто по-людськи, хіба це погано.