Повернуся, вирішила Марта, повбиваю бовдурів. Це ж треба було додуматися! Знайшли місце для схованки.
Вона знову стала на лавку, знайшла знизу на трубі ґрати і обережно зсунула. Зсередини витяжка була сухою й запиленою, пальці намацали пластикові трубочки, гумове клоччя, якісь пасма павутиння чи що… Потім Марта нарешті дотягнулася до пакунка.
Себто, це вона пізніше збагнула, що дотягнулась. Коли оговталась після удару. Спершу ж її просто пройняло вогнем — ядучим, кошлатим, розквітчаним тими ж зелено-кармінними відтінками.
Від страху та болю вона скрикнула і відсмикнула руку. Жахнуло просто по подушечках пальців, біль миттю розтікся по шкірі, відгукнувся в лікті й передпліччі. Рука почала терпнути.
Пан Клеменс, дідусь Стефана-Миколая, мав рацію. Жодні Мартині танці, жодні закляття нічого не вирішували. Тільки на час знешкоджували, присипали те, що чаїлося в кістках. Те, чим насправді й були кістки.
Тепер ця сила прокинулась. І вона — ох! — пам’ятала Марту дуже добре.
Пам’ятала і тяглася, щоби помститися. Підкорити собі. Використати.
Це що ж, подумала Марта, виходить, я весь цей час приносила Губатому не просто сировину для «зоряного пилу» і мутабору. Я приносила йому… ось це?! А він… що робив із цим Губатий? Кому і для чого продавав? І коли воно оживало, прокидалося знову, — що тоді ставало із тими, хто його купив?
У темряві було видно, як щупальця набрякають і розгортаються. Розпускаються, немов величезні примарні бутони, перетворюються чи то на пазуристі лапи, чи на пащеки дивовижних хробаків. Лише два чи три досі тяглися до ґрат і далі, у спортзал; решта націлилась на Марту, хоча поки і не наважувалась атакувати. Наче збиралися пограти із жертвою перед тим, як підкорити своїй волі.
— А ну ж спробуйте, — сказала їм Марта. Начхати їй було на те, чи почує хтось у коридорі або у спортзалі. Не існувало зараз ні коридору, ні спортзалу — лише ця глуха кімнатка, просякнута чужими потом, відчаєм та приниженням. — Навіть і не думайте. Ви, — сказала вона, — тепер мої. Тепер я з вами, поганню, миттю впораюсь.
Вона скинула кроси, зняла шкарпетки і стала на холодну, запилюжену підлогу. Знала, що робити. Як і завжди — просто знала.
Здійняла руки і пішла витанцьовувати, виписувати петлі, зигзаги, згинаючись всім тілом, приклацуючи пальцями у такт. Іноді вигукуючи склад чи два, іноді — півшепотом наспівуючи: «Нам з тобою бігти між соняшникових полів!..»
На щупальця не дивилася. І під ноги не дивилася — але жодного разу не вдарилась об кут лавочки чи стіну. Тому що не було стін, лавочок, зрештою, навіть щупалець. Перед нею, над нею, висів згусток хаосу та ненависті — і Марта обплітала його, закутувала у щільні, строкаті шари приємних спогадів, теплих відчуттів, світлих сподівань.
Це була кропітка й дрібна робота, гірше за вишивання. Просто Марта вміла її виконувати, так вже склалося. Вміла і виконувала, от і все.
Коли вона закінчила — зупинилася посеред порожньої темної кімнати і дозволила собі відпочити на хвильку, завмерши із заплющеними очима. Потім сіла, обрусила ступні й вдягла шкарпетки, затим взулася. Витягла із труби клятий пакунок, висмикнула з пакета і переклала в інший, для того і принесений, зі щільною змійкою зверху.
Лише тоді почула, що в коридорі ляснули двері. Пролунали чиїсь кроки, чоловічий голос запитав:
— То навіщо ви мене викликали?
— Для того ж, для чого вас взагалі посадили на вході, — сказав Штоц. — у вас із собою є курячий бог?
— Що?..
— Камінець із отвором у центрі, — терпляче, немов тупенькому учневі пояснив Штоц. — Можна, звичайно, зателефонувати до відділка і викликати когось із собакою, але це принаймні півгодини, я знаю, як там у вас все робиться. «Немає безпосередньої загрози і зафіксованих фактів» — і почнеться тяганина.
Незнайомець — очевидно, єгер — зітхнув:
— Слухайте, пане вчителю. Це дуже похвально — ваше бажання допомогти слідству, турбота про учнів. Я розумію. Але повірте: що би ви там не побачили, ймовірніше за все це вам ввижалося. Я ж не перший рік працюю, були випадки. Якийсь жартівник, дати б йому добрячого прочухана, кинув жменьку у воду, вирішив перевірити, як спрацює. Ну, одні жаб соломинкою надувають, інші кидають собакам м’ясо із уламками скла, а цей сипонув у акваріум порошку із драконових кісток. Та що ви скривилися, звичайна справа, вони ж навіть не розуміють, що коять.
— «Вони ж діти», — пробурмотів Штоц.
— Авжеж, десь так. Ми на сигнал зобов’язані відреагувати? — от, відреагували. Але обшукали, самі знаєте, знизу й догори: немає ніяких кісток. Ні-чо-гі-сінь-ко! А мене сюди посадили… тільки між нами, гаразд? Це наче як позапланова відпустка, кидаємо жереб. Уставом передбачено: у випадку отримання сигналу чергувати тиждень. Завтра відкланяюся, напишу звіт і знову до лав. Звичайна справа. І таких от сигналів, як від вас, ми по три-чотири на тиждень маємо. Всі зараз на нервах, ясно ж. Ви, перепрошую, через що, власне, переполохались?
Читать дальше