Владимир Аренев - Порох із драконових кісток

Зараз, думала вона, чи ніколи. Імпровізація — наше все!

У залі було відносно спокійно: хлопці під керівництвом Вегнера відтягували від палаючих пакунків ті, що ще не зайнялися. Штоц із старшокласниками взявся за парти та стільці, наказував, щоб відсунули якнайдалі… Артурчик, із криво наліпленим пластирем, метушився навколо перекладин та канатів, які на час збору склали тут-таки, неподалік; Чепурун і Стеф допомагали йому, і Сивий Ерік теж, і Вухастий Клаус.

Прибіг фізрук із вогнегасником. Гаркнув, щоб розійшлися, і пішов заливати все піною, хтось із пацанів прокоментував, інший реготнув, дівчата захихотіли.

Марта обережно, наче випадково підійшла до пана Вегнера — типу захотілося зблизька поглянути на пожежу, от і підійшла.

Точніше, спробувала підійти. Він немов відчув її погляд спиною — миттєво обернувся:

— Марто?

Руки у нього забруднилися, а костюм лишався чистим, наче тільки з магазину. От є ж люди, які в будь-якій ситуації здатні за собою доглянути.

— Вибачте, що відволікаю, пане Вегнере, але це терміново, правда.

Він мовчки кивнув, взяв її під лікоть і відвів у бік.

— Кажи.

— От. — Марта відчула, як червоніють шия, щоки і навіть вуха. Дотик був твердим, але водночас дуже… дружнім, чи що. Жар від пальців відчувався навіть крізь тканину. — Візьміть, я це серед макулатури знайшла. Гадаю, вам… придасться.

Він мовчки прийняв пакунок. Змійку не розстібнув і не запитав, що всередині. Просто зважив у руці, знову кивнув.

— Дякую. Якщо це те, що я думаю… ти мені колосально допомогла. Сподіваюся, ми потім іще поговоримо, а зараз я мушу… — він смикнув підборіддям у бік заляпаного піною фізрука. — Сподіваюся, — додав, — все це лишиться між нами?

— Авжеж, — відповіла Марта. Намагалася, щоб голос звучав спокійно, майже нейтрально, але… тільки майже.

Він поклав руку їй на плече, трохи стиснув. І от — уже йшов, на ходу віддаючи накази.

Марта стежила за ним мить, може, дві, не довше — а потім взялась до діла. Лицарі були зайняті рятуванням спортінвентаря, але будь-якої миті могли звільнитися. І взагалі з їхнього боку це свинство: адже знають, що Марта ризикує у роздягальні, — а де турбота і побоювання, де тривога на обличчях? Наче нічого й не сталося, тягають собі мати й перекладини, чурбаки бездушні!

Нехай радіють, що сьогодні Марта у гуморі. А їхня байдужість їй навіть на руку, еге ж!

Без жодного поспіху й паніки вона підійшла туди, де лежала зібрана їхнім класом макулатура. Присіла, вибрала відповідний пакунок і засунула до пакету, в якому раніше були кістки.

Вантажівка прибула хвилин за сім. На той час пожежу загасили, Томашу вручили швабру, вперед, мовляв, прибирай за собою; Артурчика пробачили за кмітливість та самовідданість під час рятування шкільного майна; відомості зібрали, старі книжки й підручники відсортували, решту макулатури почали переносити й закидати у кузов.

— Ти там як? — поцікавився, підійшовши, Чепурун. Був він з голови до п’ят у піні й попелі, видовище нічогеньке. — Вдалося?

Марта мовчки показала йому пакунок.

— Молодчина! — сказав Стефан-Миколай. — То що, понесли?

В принципі, можна було віддати їм, хай би тягли разом із рештою пакунків. Але Марта не наважилася. Досить із неї на сьогодні обломів і помилок, нічого, якось дошкутильгає. Нога трохи боліла, але менше, рука ж узагалі була наче новенька. Не через те, звичайно, що плече стиснув пан Вегнер, але… Марта хотіла думати, що трошечки і завдяки йому.

— Тільки не думай, що я нічого не помітила, — сказала Ніка. — Я просто намагаюся не поспішати із висновками.

Ну привіт, подумки зітхнула Марта. А наче ж нічого не віщувало.

Чесно кажучи, якраз ні про що таке вона сьогодні взагалі не думала. По-перше, тому що ну мало як воно буває — так, поговорили із паном Вегнером, так, передала йому якийсь пакунок — і що? По-друге, вона мала достатньо клопоту і без того, і тому (потретє)… еге ж, просто забула.

Тільки перед самою вечіркою, коли до гаража прийшли Чепурун зі Стефом, Марті наче хтось на вухо прошепотів: а що із Нікою? Якось вона аж занадто тихо поводилась на уроках. Не розповідала про нові віршики, не розпитувала про подарунки, жодного разу не згадала про Вегнера. Може, підозрює… себто — понавигадувала собі бозна-що і тепер так вишукано дає зрозуміти, що образилася? Цілком в її стилі, між іншим.