Владимир Аренев - Порох із драконових кісток

А та зустріч у кав’ярні — вона розповіла йому, вперше? От чому мармиза в нього була, наче ходячого мерця побачив.

Еге ж, і нав’язливі думки. Будара приніс яблука — то давай щодня пекти яблучні пироги. Наче могла повернути Будару тими пирогами.

І білизну тому не дозволяла Марті прати — щоб та не побачила цяточки крові.

А батько себе звинувачує. Тому й пішов у нічну, тільки б зайвий раз не бачити мачуху.

Ох, і що ж тепер, як тепер?!. Це ж гірше, ніж батя Чепуруна, набагато гірше. Зараз вона іще тримається, має пристойний вигляд, але ж ненадовго. І про це Марта знала не завдяки ідіотському урокові — зустрічала приклади у реальному житті, біля супермаркета, наприклад, іноді тинялися двоє таких, просили на хлібець. Один, кажуть, раніше був професором, хоча Марта у це ніколи не вірила: все ж має свої межі.

— Ти не розумієш, — тихо сказала Еліза.

— Авжеж! Ясна річ, куди мені. Виросту — зрозумію.

— Марто… Немає ніякого шприца. І ніколи не було. — Вона підвелася, здійняла руки. — Хочеш — обшукуй. Давай.

— Март’? — покликала із ванної Ніка. — Слухай, тут серветки скінчилися…

Вони завмерли одна навпроти одної. Еліза так собі й стояла із піднятими руками, рубчики на лівій темніли, наче давні, таємні письмена. Тепер Марта і сама бачила: шприц тут ні до чого. Не залишає голка такі широкі ранки.

Не відводячи погляду від Елізи, Марта взяла зі столу пляшечку. Поглянула на наліпку, відкрутила кришечку, понюхала.

— Просто спирт?

— Для дезинфекції, погано загоюються.

Марта похитала головою:

— Який же він хворий псих — твій Будара! Чому ти не розповіси батькові? Він би тебе захистив!

— Марто, ти де?.. — Клацнула засувка на дверях, було чути, як ллється вода у ванній.

— Іди. — Еліза підійшла до серванту і дала пакунок із серветками. — Повернешся — поговоримо. Обіцяю.

— Я буду пізно.

— Я дочекаюся.

Коли Ніку було приведено до ладу — відносного, але все ж таки, — Еліза допомогла викликати таксі й простягнула Марті кілька сотень:

— Назад, мабуть, теж візьми машину.

— Навіщо? Я взагалі із нею відряджу Бена, вони неподалік одне від одного живуть.

— Нехай буде. Ви ж іще не закінчили святкувати. А мені так спокійніше. — Вона помітила невпевнений погляд Марти і спитала: — Сподіваюся, ти не вважаєш, що я таким чином намагаюся тебе, наприклад, підкупити?

Саме так Марта і вважала, але чомусь промовчала і гроші взяла.

— Що у вас там? — запитала Ніка, коли спускалися. Йшла вона уже рівніше, і голос був спокійний.

— Дурниці всякі, — відмахнулася Марта. — Сімейне.

Машина поки не приїхала, тож вони зайшли попрощатися у гараж до решти.

— Ну от, дочекалися! — вигукнув Чепурун. — А твої шанувальники тебе, знаєш, не полишають.

Вечірка згасала: старший Кирик уже пішов, Аделаїда якраз збиралася. Музику поставили тихішу і спокійнішу, не танцювали, просто теревенили. А в кутку за столом, як несподівано виявилося, сиділи троє мальків. Їм уже видали по шматку торта і стаканчику (із соком, дуже сподівалася Марта).

— Привіт! — сказав Жук, вибираючись з-за столу. — А ми прийшли привітати!..

Урочистість моменту порушив дзвінок від таксиста: «я десь поряд, але не можу зорієнтуватися», — і всі разом пішли на пошуки, які на диво швидко успішно завершилися. Машина стояла в іншому дворі, водій — голомозий, із черевцем, затиснутим підтяжками, — розгорнув на півсалона карту і старанно провадив рекогносцировку.

— Ну, я поїхала… — зітхнула Ніка.

— Зачекай. Бен із тобою, проведе.

— Та ну, я й сама…

— Марто, якщо Ніка говорить, що…

— У кого сьогодні день народження? — обурилася Марта. — Із ким сьогодні не сперечаються? Ви, двоє, — негайно до машини, вам все одно в один бік.

Перш ніж у них вистачило хоробрості знову заперечити, Марта відрахувала і передала водієві відповідну суму, а Чепуруну пояснила:

— Від Елізиних щедрот.

— Добре, — здалася Ніка, — поїхали вже. Вона вперта, тільки час згаємо. Не бійся, не вкушу.

Бідний Чепурун пхикнув і почервонів — аж ластовиння щезло. Гідної відповіді він не знайшов, тож просто нагородив Марту промовистим, багатообіцяючим поглядом серійного вбивці.

Стефан-Миколай демонстративно поглянув на мобільний:

— Іще година, і тільки потім вона перетвориться із принцеси на звичайнісіньку вредну школярку. Сьогодні у тебе жодного шансу, Бене, вибач.

— Та ти просто заздриш! — відмахнувся той. Галантно розчинив перед Нікою дверцята, але сам всівся спереду. Бовдур.