Владимир Аренев: Порох із драконових кісток

— Це не страшно, — сказав пан Вегнер. Голос у нього був м’який, оксамитовий. Як котячі лапки. — Всі пакунки фотографували, викладали у спільну групу. Знайти буде нескладно.

Марта зробила ще одне коло довкруг фонтана. Дивилася на вікна будинків — на ті, що світились. Намагалася уявити, за яким з них зараз не спить пан Вегнер.

Якось зовсім забула, для чого, власне, телефонує. А з іншого боку — він же працює із кістками не перший рік, так? Напевно знає про них більше, ніж вона коли-небудь знатиме.

От остання його фраза збентежила Марту набагато сильніше.

— Я гадала, вам це для себе. Не для єгерів.

— Ну звичайно. Але якщо дізнаюся, хто приніс, може, вдасться отримати ще. Для дослідів мені цього матеріалу вистачить надовго, але ймовірніше за все знадобиться додатковий. До слова, ти щось зуміла з’ясувати щодо драконових падінь в Ортинську?

— Поки переважно чутки, нісенітниця всяка. Якби я краще розуміла, що саме потрібно… Пане Вегнер, а буде занадто, якщо я попрошу вас розповісти трішечки більше? Обіцяю нікому…

Він знову засміявся. От бувають же люди із таким мелодійним, чистим сміхом! Звідки вони тільки беруться!

— Вірю, Марто. Вірю, що нікому не розкажеш. І знаєш — я сам думав про те, щоб розкрити тобі трошки більше. Тобі напевне буде цікаво. А мені… якщо чесно, мені іноді дуже не вистачає людини, з якою можна поговорити відверто. Порадитися, посперечатися. Але, — додав він насмішкуватосуворим тоном, — проситиму не забувати: у межах школи ми з тобою вчитель і учениця. Жодних потурань. Жодних сторонніх розмов. І жодного панібратства, а то мене звільнять під три чорти, й оком не змигну. Врахуй: від твоєї обачливості, таким чином, залежитиме не тільки моя кар’єра, а й доля всього людства.

— Намагатимусь виправдати довіру, — в тон йому відповіла Марта.

Вони засміялися, тепер уже разом. Це було надзвичайне відчуття: сміятися разом із ним.

— Ну, добраніч, Марто, — сказав нарешті Віктор Вегнер. — Лягатиму, завтра рано вставати.

— І я теж скоро лягатиму, — збрехала вона. — Добраніч, пане Вегнере.

Ще раз огледілася — он там, вирішила, він міг би жити у тій кутовій, під дахом. Звідти ближче до зірок, а зранку добре видно старий годинник на вежі — все, що лишилося від ратуші. Він не б’є і не працює, але все одно згори напевно виглядає красиво, особливо на сході сонця, коли воно заливає позолотою стрілки.

Потім вона поглянула на власний годинник і, зітхнувши, ще раз зважила всі «за» і «проти».

Хоча що там було зважувати! Сьогодні її вечір, її ніч. Їй все вдасться. І відкладати на завтра не варто. Зрештою, їй же по дорозі!

Тож вона розвернулася і поспішила на кладовище.

— «Екстренне повідомлення, — бляшаним голосом бубонів приймач у будиночку сторожа. — На триста сімдесят другому році життя помер один із видатних громадян нашої країни, Ельфрік Румпельштільцхен. Ветеран трьох Пацючих воєн, кавалер всіх семи Кіноварних підв’язок, останні роки він був незмінним та незамінним міністром фінансів при нашому мудрому правителеві. Його талант, винахідливість, самовіддана вірність спільній справі давно вже стали легендами. Саме Ельфрік Румпельштільцхен спромігся всупереч усім економічним блокадам та іншим безглуздим викрутасам заморських держав наповнити нашу скарбницю дзвінкою монетою. Весь наш народ, весь уряд, кабінет міністрів і сам Головнокомандувач мовчки схиляють голови перед генієм покійного. Скорбота за ним лише згуртує нас у бажанні до переможного битися за наші світлі переконання та цінності, нести мир і процвітання невдячним сусідам. Із цим — переможемо!»

Приймач прокашлявся і провадив далі:

— «А тепер про інші новини. У зв’язку із переорієнтацією державної економіки у всіх областях країни тимчасово призупинено збирання та складування соломи. Надлишки заготовленої сировини поступово, за можливості, утилізуватимуться з метою розчищення складів. Що ж до посівної кампанії…»

— Ну от, — сказав інший, живий голос. — А я Гіппелю ще коли говорив. Попереджав. Та хто ж Міхала слухає? Що Міхал може розумного сказати, еге ж?

З-за будиночка вийшов, поправляючи штани, крихітний миршавий дідуганчик у сірій безрукавці. Поворушив носом, заплющивши очі. Смачно чхнув.

— О, — сказав. — От, правда.

Потім він помітив Мартину присутність і комічно здійняв брови:

— А ти, красуне, що тут загубила? На негру ти не схожа, на порохівницю теж.

Порохівницями та порохівниками звали клієнтів Губатого — тих, хто втирав у ясна «порох». Переважно це були хлопці й дівчата, усіляка там богема, типу творча молодь. Ніка півроку, ще до Йохана, зустрічалася із одним порохівником, тож Марта наслухалася про ту тусівку. Ширятися і ходити за натхненням на кладовище — спасибі, якось без неї.