Владимир Аренев - Порох із драконових кісток

Везли довго, і Марта точно знала, що зовні зараз ніч і вони в’їхали до міста. Потім почула дзвони. Не тривожні — просто дзвони, які викарбовували чергову годину.

Фура задвигтіла, затряслася. «Їдемо бруківкою, — сказав хтось. — Уже майже на місці».

Але минуло півгодини, не менше, коли нарешті стали. Бряцнули засуви, прочинилися двері, все довкруг затопило білим, мертвим світлом. Уздовж стелажів пішли якісь люди у формі, біля їхніх ніг рухалися кремезні, волохаті тіні, рвалися з повідців. Люди смикали їх, світили ліхтариками в обличчя тих, хто лежав на ношах, тицяли навіщось палицями під ребра — не боляче, просто перевіряли. Ще би, подумала Марта, п’яти почали лоскотати.

Зовні тим часом відбувався якийсь рух. Нарешті ці, у формі, заходилися брати ноші, витягати і щось там з ними робити. Іноді повертали, іноді ні.

Коли дійшла черга до Марти, її теж винесли, але відставили убік, туди, де вже чекали інші ноші, й чимало. Вона лежала, трохи схиливши голову, тож бачила усе. Дивну фігуру, намальовану просто на асфальті, підсвічники по краях, із патьоками воску та яскравими свічками. Бачила, як, витягнувши із кліток, підносили до чаші чергові живі ще тільця. Кліток було багато, у повітрі плавав пряний сморід звіринця.

Потім зненацька запахло лимоном. Ці, у формі, розступилися і взагалі якось виструнчилися. Навіть тіні втихомирилися й уже не смикали повідці.

Марта почула цок-цок-цокання. Наче йшов козел чи віслючок, але це, звичайно ж, був ніякий не віслючок. Це шкутильгав чоловічок у підбитих височенних чоботях. Зросту не вищого за Жучиний чи Паулів, але ж перед Мартою стояв не хлопчик, а дорослий чоловік. У сірому мундирі, запнутому на всі ґудзики; із широченною зелено-плямистою стрічкою для відзнак, на якій висіли сім орденів Кіноварної підв’язки — а на додачу ще й восьмий, унікальний, діамантовий. Обличчя чоловічка було геть невиразним: якби не його зріст і не стрічка з орденами, Марта, певно, не впізнала би його, навіть зіткнувшись ніс у ніс.

Утім, ні, була ще одна риса, яка не одразу впадала в око — натомість потім намертво врізалася у пам’ять. На голові в чоловічка заклякла пригладжена, пласкувата чорна перука, але крізь неї назовні пробивалися три волосинки. І волосинки ці були не чорні, а криваво-червоні, аж злегка світилися у темряві.

Час від часу чоловічок машинально змахував рукою, наче хотів пригладити ці волосинки, але одразу ж стискав долоню в кулачок і кривився. Він узагалі рухався смикано, по-пташиному, і голову схиляв так само: трохи набік, блискаючи темним оком.

— Ці? — запитав чоловічок, зупинившись перед Мартою. Хтось із почету кивнув і замимрив, мовляв, так, даруйте премилосердно, однак знову потребуємо вашого безпосереднього втручання. Простий ритуал тут не працює; от, наприклад, це в нас ветеран, надто, бачте, досвідчений, напевно, щось таке було у нього в минулому. Та ви й самі знаєте, адже ми з такими кілька разів уже стикалися.

Він стояв і дивився, злегка погойдуючись із п’ятки на носок, заклавши руку за лацкан мундира.

— Лимон, — наказав зрештою. Йому подали лимон, одразу при ньому й нарізали, встромили в один із шматочків вишукану двозубу виделочку. Чоловічок узяв її двома пальцями, ворухнув ніздрями, потім поклав шматочок на язик і заходився жувати, не відводячи погляду від Марти.

Це тривало півхвилини, чоловічок жував та жував — аж раптом нахилився і плюнув Марті в обличчя. Розтер слину по лобі й щоках, пальці в нього були холодні й липкі, із довгими нігтями, які лишали на шкірі ранки.

— Ніхто, — повчально сказав чоловічок, — ніхто не сміє помирати, якщо ми йому заборонили. І ніхто не помиратиме. Навіть якщо його було вбито.

Він рушив далі, а Марту наче щось висмикнуло назовні, вона здійнялася над тілом батька і побачила, що весь майдан, увесь двір заповнений такими самими ношами. На них лежали постаті, іноді без руки чи ноги, чи із дивними обрисами тіл, наче їх складали із різних, не сумісних частин. Чоловічок простував собі уздовж цих нескінченних рядів, почет плентався за ним, час від часу подаючи нові шматочки лимона. А він зупинявся біля кожних нош. Жував. Плював у наступне обличчя. Розтирав долонею слину по лобі та щоках. Ішов далі.

Лише раз він зупинився на півдорозі. Застиг, вивернувши раптом свою худесеньку шию, і поглянув нагору, просто туди, звідки стежила за ним Марта.

І лише тоді вона вперше за весь сон по-справжньому перелякалася. Вона шарпонулася геть звідси — і сама не зрозуміла, як опинилася високо-високо над Ортинськом. Так само була ніч, але — Марта знала це — нинішня, а не тодішня ніч. Вона летіла над містом і бачила Недовжець та Меженицю, і краєчок чорного, вологого лісу, і дороги, й будинки, а у будинках — людей, що спали. Вона бачила, як куйовдяться у своїх ліжечках мальки-журики, як смикаються із кожною чистою нотою, видобутою батьком із флейти. Як сни їхні клубочаться, спалахують смарагдовими прожилками, чи — починають обертатися, немов крихітні вихори.