Владимир Аренев - Порох із драконових кісток

Лише зараз вона відчула жар у себе на шкірі, потяглася і висмикнула назовні дрібничку, про яку абсолютно забула.

Подарунок мальків. Звичайний жолудь на срібному ланцюжку.

На ланцюжку, який пропалив батькові сорочку і, здається, залишив слід на шкірі.

— Що це? Звідки воно в тебе? — запитав він розгублено. Розстібнув ґудзики, провів пучками пальців по опіку. — Боляче, — сказав із дитячою якоюсь образою. Обличчя в нього стало таким, як було за мить до цього. — Сильно пече, я вже давно не відчував нічого такого… крім, може, голоду… тоді, ще до яблук.

Вона позадкувала, не випускаючи з рук ланцюжка. Тримала перед собою обома руками, хоча це було і не надто зручно.

— Хто ти? — прошепотіла. — Якщо ти просто помер, чому… чому це?.. — Вона кивнула підборіддям на його шрам, що вже почав чорнішати.

І от тоді батько розповів усе. Все до кінця.

Додому її відправили на машині, Гіппель сам узявся відвезти. Дорогою йому тисячу разів телефонували, але він скидав дзвінки.

Почалася злива, і вулиці лежали порожні, темні, лише у підворіттях час від часу маячили чиїсь тіні. Найчастіше — схожі на людей, але не завжди тільки на них.

— Це диво, — сказав зрештою Гіппель. — Якщо лишити за дужками, чому він поїхав… І решту всього… те, що він вцілів, — це диво, Марто.

Вона мовчала і дивилася просто перед собою.

— Попереду важкі часи, Марто, — навіщось додав Гіппель. — Але ти не переймайся, принаймні яблука ми йому діставатимемо. Якщо не цей чмошник Будара, то я по своїх каналах. Ми своїх не кидаємо, Марто. А на час повні, у найважчі для нього ночі, батько житиме у мене. Себто — на кладовищі, я уже домовився із Міхалом. Підмінятиме його. До цього просто треба звикнути, Марто. Хочеш правду? — він поквапом розвернувся до неї. Марта смикнула плечем, і Гіппель, ясна річ, розцінив це як згоду. — Мені й самому було спершу трохи моторошно… ну, коли дізнався. Ми ж усе за газетами, фільмами… осикові кілки, срібло, розп’яття, кривава дієта — класичний набір, еге ж? Але це дурниці, Марто. Це як про хворих піноккіозом чи синдромом Дуліттла всі думають бозна-що. А вони звичайні люди. І він звичайна людина, просто от вскочив у халепу. А ще він мій друг. І твій батько. Розумієш? Певно, треба було розказати тобі раніше — і про заробітки, і про інше, просто ми всі любимо тебе, Марто. Ми тебе берегли… може, і не варто так, ти вже вибач.

— Та нічого, — сказала Марта. — Вам нема за що вибачатися. Якщо по-чесному, я, мабуть, завжди знала, навіщо він поїхав. Просто не хотіла собі в цьому зізнатися.

Вони зупинились у дворі, знову задзеленчав телефон.

— Принаймні, — сказав Гіппель, — він повернувся. Це найголовніше.

— Так, — відповіла Марта. — Він повернувся.

Телефон дзеленчав без упину.

— Вибач, — прошепотів Гіппель. — Це мер, уже вчетверте. Треба відповісти. — І вже іншим тоном: — Доброї ночі, пане Баутц, перепрошую, що не одразу взяв слухавку…

Він простягнув їй парасольку, але Марта похитала головою, не велика пані, вам потрібніше, — і вискочила надвір. Тут іти було два кроки, нема про що говорити.

Вимокла, звичайно, як хлющ. Еліза негайно відправила її у душ, налила чаю і розстелила ліжко. Сама досі не лягала, чекала. І жодним словом не дорікнула.

Тільки побажала уже з-за дверей доброї ночі. Марті навіть на хвилинку здалося, що це не Еліза там, а мама; дурниця яка, адже їхні голоси сплутати неможливо.

Перед сном вона зняла рушник, щоби просушити волосся, — і зойкнула. Коли милася, воно ще було того, попереднього кольору, а от тепер знову стало жовтим, навіть злегка ніби мерехтіло у темряві.

Пшеничне волосся. Подарунок, який залишив їй мертвий дракон. Його мітка.

А вночі їй наснилося, що батько грає на флейті. Він сидів у сторожці Міхала, на столі перед батьком стояв змієголовий глечик. Батько прикладав флейту до губів, перебирав пальцями, але голос її бринів нечітко, наче транслювався у мережі й зв’язок увесь час переривався.

Марта слухала і згадувала-уявляла собі те, про що він розповів їй сьогодні на цвинтарі. І те, про що не розповів, — теж.

Якоїсь миті вона наче опинилася у тілі батька. Її везли в темному, холодному фургоні, де було напхом напхано таких самих, як він-вона. Тіла лежали на ношах, а ноші було зафіксовано на стелажах: у кілька ярусів, від підлоги до стелі. На обличчя Марти крапало чимось в’язким. Сльози, подумала вона, чиїсь сльози.