Владимир Аренев - Порох із драконових кісток

Раніше все це підсвічувалося ліхтарями, але сьогодні чомусь світив тільки один, дальній, біля громіздкого, схожого на комод Палацу праці та творчості. Пауль із батьком жили одразу за ним, у п’ятиповерховому будинку старого планування, із височенними, певно, стелями та просторими вікнами.

Марта розплатилася і вийшла разом із мальками. Збрехала їм, що потім викличе нову машину, а поки хоче пройтися.

— Хочете про щось поговорити, — здогадався Пауль. Або, подумала Марта, не здогадався. Знає.

— Так, на кілька слів. Хлопці, ви не проти?

Дрон із Жуком надто вже поквапливо захитали головами; напевно, все-таки трошки образилися.

— Ви не переживайте, — сказав Пауль, коли вони лишилися удвох. Над старим під’їздом висіла синювата лампочка у заґратованому ковпаці, ледь помітно гойдалася під вітром. Через це здавалося, ніби обличчя Пауля живе власним життям, риси були плинними, повсякчас змінювалися. — Я у батька грошей на подарунок не брав. Правда. Я ж розумію. Це ми самі… скинулися.

Ну от як воно взагалі виходить, подумала Марта. Чому у покидьків на кшталт Трюцшлера та Будари з’являються такі діти? Хіба це справедливо?!.

— Я про інше… — Вона прокашлялася. Напевно, не кращий час був для розпитувань, але вона мусила дізнатися. Сьогодні. Просто зараз. До розмови із Елізою. — Ці твої подряпини, Пауле… До речі, давай ти теж будеш до мене на «ти», гаразд?

Він кивнув. Дивився на неї й чекав.

— Твої подряпини, — повторила вона. — Це… це через батька?

Він похитав головою.

— Це від Фоксі. Мого собаки. Фоксі була ще зовсім маленькою. А її… — Лампочка метлялася туди-сюди, тіні повзли-перетікали, і Марта не помітила, коли в нього на щоці з’явилася перша сльоза. — Її забрали, як усіх. Доїти, ну, ви… ти знаєш, як воно буває. А повернули уже іншою. Зовсім іншою. І її довелося приспати. Я сам так вирішив, батько спершу був проти. Але… так було треба. Розумієш?

Ох, згадала Марта, так, Штоц же казав — зовсім нещодавно хлопчик втратив собаку.

— Але ж нісенітниця! Зараз не сезон. Її не повинні були доїти, Пауле! Це якась маячня, помилка!..

Господи, подумала вона, червоніючи від сорому, що ж я таке верзу!..

Підійшла і обійняла його, просто обійняла.

— Тепер, — тихо і сумно сказав Пауль, — завжди буде сезон. Завжди — один і той самий сезон. Сезон Кіноварі. — Він із неймовірною делікатністю вивільнився з її обіймів, потім витер сльози і стиснув руки у кулачки. — Ти не розумієш іще, але зрозумієш. Всі зрозуміють.

Він смикнув плечима, наче сам не знав, що тут іще додати. Вхопив її за руку, потиснув і пішов.

Марта якийсь час дивилася на лампочку, що мотилялася туди-сюди, потім витерла серветкою туш, що трохи підтекла, і пішла на площу.

Був початок дванадцятої, не найкращий час для того, щоб телефонувати вчителеві, навіть якщо ви із ним провели якийсь час на кладовищі, а сьогодні ти передала йому пакет, за який можуть впаяти срок.

Але вона, по-перше, надто добре пам’ятала, як поводилися сьогодні кістки, а по-друге… по-друге…

По-друге, їй тепер вісімнадцять, а дорослі люди самі себе не обманюють, це безглуздо, просто безглуздо.

Вона хоче почути його голос. Попередити його. Побачити його? — мабуть, ні. Себто хоче — але ні, не сьогодні. Хіба що він випадково проходитиме неподалік. Таке може бути — адже от, вона випадково стоїть на площі Трьох Голів, а він казав, що живе десь поряд.

І все-таки не зателефонувала. Відправила смску: «Вибачте, що так пізно. Ви не спите? є термінова розмова».

Сама тим часом обійшла довкруг фонтана, здригнулася, коли бризки з роззявленої пащеки потрапили на шкіру. Прийшла смска про те, що повідомлення отримане.

І — більше нічого.

Вона крутила телефон у руках, намагаючись не натиснути випадково клавішу відбою: раптом саме цієї миті подзвонить? А коли дійсно подзвонив, ледве не впустила телефон у воду.

— Добрий вечір.

— Пане Вегнере, вітаю! Вибачте, якщо я надто пізно…

— Марто! — Він засміявся, наче із полегшенням. — А я собі думаю, чий це номер!

— Ох, у вас же мого не було, так?

— Ну от, тепер є. До речі, ще раз вітаю із днем народження. Бачив у стрічці і там теж залишив повідомлення.

— Дякую! Але я, власне, не через це… — Вона стримала смішок. — Себто — зовсім навіть не через це. Я щодо… того пакунка, розумієте?

— Це було дуже несподівано і дуже… вражаюче, я би сказав. Особливо враховуючи те, що вся школа останніми днями стояла на вухах. Ти знаєш, хто його приніс?

— Та ні, звідки. Я просто знайшла його серед інших пакунків, перечепилася — а він важкий, я подумала — якийсь жартівник приніс цеглини, а потім відкрила, ну і…