Владимир Аренев - Порох із драконових кісток

Тут він відвернувся, щоб відімкнути двері, зняв замок і розчинив обидві стулки. І зробив це так вправно та граційно — по-котячому, еге ж, — що Марта мимоволі замилувалася ним. Себто не ним от безпосередньо, а його рухами, ясна річ.

— Гаразд, — похмуро сказав Чепурун. — Годі базікати, я вважаю. Давайте вже закінчувати з усім цим.

У спортзалі було порожньо й холодно, тхнуло потом, старими запилюженими матами і чужими слізьми. Високо під стелею горіли сонні, потомлені лампи, заливаючи весь простір синявим світлом. Під стінами стояли парти із табличками, по класах, за деякими сиділи чергові. Де-не-де лежали перші пакунки, чергові їх знімали на телефони й одразу постили в групу, із коментами, скільки набралося кг. Зараз це в усіх сенсах мало важило, а от під кінець зборів починалися інтриги, суперництво, марафон!.. Ну і, ясна річ, шахрайство, куди ж без нього.

Вчителів було обмаль: крім Вегнера, тільки Ропуха, Фліпчак і хтось із молодших класів. Хоча формально за все відповідав Вегнер, саме Ропуха пхала свого носа куди тільки могла, щось записувала у теку, з розумним виглядом кивала. Фліпчак сиділа зі своїми семиклашками-черговими і спостерігала за нею із незворушністю східного божка. Час від часу прикривала долонею рота й позіхала.

— Оце так! — сказав Чепурун. — То що, ми перші?

На їхній парті, як і на решті, стояла табличка із номером класу, але ні Дани, ні Луки не було. І пакунків теж не було, жодного.

Стеф насупився:

— Дана мені вчора писала: наче трохи застудилася. Просила підмінити, якщо раптом спізниться.

— Ось так, — посміхнувся Чепурун, — і стають відомі несподівані подробиці. А я давно казав: вона до тебе нерівно дихає. Приємно чути, що ти нарешті дослухався до голосу розуму (в моїй особі) та…

— Слухай, стули вже пельку!

Чепурун затнувся і навіть мимоволі відступив на крок від Стефа.

— Ти чого? — тихо спитала Марта.

— Нічого. Просто дістали дурнуваті жартики. З самого, блін, ранку. Влаштував клоунаду.

— Придурок, — виразно й повільно вимовив Чепурун. — Образили його. З самого, ти бач, ранку.

— Ви ще побийтеся.

— Треба буде — то й поб’ємося. — Стефан-Миколай дивився не на Марту — на Бена. — А ти не лізь.

Марта відчула, як десь під сонячним сплетінням спалахнула ядучо-зелена, із карміновими прожилками, кулька. Ненависть, злість — така соковита, яскрава. Що вони собі понавидумували, два дебіли! І коли! Замість того, щоб зайнятися кістками, вирішили на порожньому місці…

— Доброго ранку! — сказав раптом хтось у неї над вухом. — Молодці, що прийшли, не забарилися. А то я вже трохи хвилювався.

Штоц справді мав занепокоєний вигляд. Він поглянув на годинник, пошукав поглядом Вегнера і кивнув йому, щоб підійшов.

— Мені телефонував пан директор, він отримав додаткові розпорядження. Наказано перевіряти й вилучати всі старі підручники та книжки, п’ятнадцятирічної та більше давнини. Їх ми здаємо окремо. Перекажіть, будь ласка, черговим.

— А що із вашими? Я дивлюся, досі не з’явилися, — уточнив Вегнер. На Марту він і не глянув, на хлопців, утім, теж. — Це повинні були бути… — Він витягнув планшет.

— Аттербум і Конашевський. Дана застудилася, із Конашевським… все дещо складніше. Я поставлю заміну. Хлопці, Марто, — повернувся він, — візьметеся?

— Та звичайно, — трохи розгублено промовив Стефан-Миколай. І коли Вегнер, кивнувши, пішов далі, переказувати розпорядження, — запитав: — Із Лукою все гаразд?

Штоц похитав головою. Обличчя його застигло, погляд став холодним, чужим:

— Не знаю. Його побили, зараз він у лікарні.

— Хто побив? Де?!

— Біля дому, якісь… хулігани. — Він затнувся, і Марта раптом усвідомила, відчула: Штоц бреше. Не хулігани, ні. Хтось інший. І Штоц знає, хто саме. Просто не хоче говорити.

— Між іншим, — додав він, — я просив би вас бути обачними. Зараз темніє рано; намагайтеся вечорами не ходити самі. Ну, про це я ще скажу у класі, для всіх. Працюйте поки що. Марто, ти за старшу, тримай-от кантер. Розраховую на вас, друзі.

— Фігня якась, — сказав Чепурун. Він не відводив погляду від Штоца — як підозрювала Марта, просто щоб не дивитися на неї зі Стефаном-Миколаєм. — Чого це раптом не ходити? Просто військовий стан, ха-ха. Ну, хоч ясно, чому мальки були такі нажахані.

— А у мене батько з сьогоднішнього дня на нічній зміні.

Стеф кашлянув:

— Не хвилюйся. Напевно звичайнісінькі хулігани, нічого надприродного. А ця сволота лише на слабких наїжджає, на дорослих у них кишка тонка. Тим більше — твій кого хочеш сам так пригостить, що на все життя запам’ятають.